Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером па мій арешт.
І теж Малишко робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь крптпкп од себе і сконцентрувати на мені, бо його, як і Корнійчука, своїм крилом зачепила критика.
Прожогін шукав націоналізм в моїй поемі "Вітчизна" і "знайшов" його там, де я писав про Україну, хоч у тій же поемі я з такою любов'ю писав про Білорусію, про Росію і Москву, як серце Вітчизни!..
Н. 7 дописався до того, що "Сосюра вже перестав бути прикладом для літературної молоді!".
Одразу ж після появи статті в "Правде" "Об идеологических извращениях" мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников 8.
Він мені говорив, що я "представитель рабочего класса в украинской поэзии", що "у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам".
Внаслідок розмови з ним я написав покаянного листа 9, що був надрукований у "Правде".
А ще перед тим кореспондент прогресивної газети українців в Канаді приїхав, щоб перевірити, чи я ще є на світі, бо націоналістичні газети в Канаді писали, що я заарештований, і мене з цим кореспондентом у ВОКСі 10 сфотографували.
Коли я приїхав у Сталіне 11, ішла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ.
Він говорив про "Любіть Україну", про те, що під цим віршем підписалися б Петлюра і Бандера.
Закінчивши промову, він сказав:
— А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене зустріла електрична буря аплодисментів. Якось я сумно ішов по Червоноармійській біля Бессарабки 12.
Вулицею переходив юнак у міському костюмі з чемоданом у руках. Мабуть, студент. Він підійшов до мене і спитав:
— Ви — Володимир Сосюра?
— Я.
— Дозвольте потиснути вашу руку!..
Він потиснув мені руки і, не сказавши більше ні слова, швидко і схвильовано пішов від мене.
Я так розгубився від радісних сліз, що залили мою душу, що навіть забув спитати його, хто він такий.
То мені потиснула руку українська молодь.
І тільки це мене втримало від божевілля або самогубства, сталінські13 аплодисменти і цей потиск руки...
Але серце не витримало, і в мене почалися спазми коронарних судин, а потім досягла свого апогею гіпертонія.
Тільки це вже галузь медицини, а не ідеології, і за це я прошу пробачення у вас, мої золоті читачі!
Тільки медицина все ж зв'язана з ідеологією, власне, з ідеологічною боротьбою і любов'ю.
Серце почало протестувати уже після арешту моєї дружини 14, яку викликали в Міністерство Державної Безпеки телефоном, коли мене не було дома.
Так. Серце не витримало і почало давати грізні сигнали.
Муки особисті не такі вже й цікаві, тільки у нас трудно сказати, де починається особисте і де кінчається громадське.
Наскільки чудесний наш соціалістичний лад, що в ньому злиті з "ми" воєдино "я" кожного з нас.
Колись мені одна стара більшовичка сказала:
— Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если горе — оно будет меньшим.
І в цьому моє щастя, а може, й сила, що я ще до поради старої більшовички переживав завжди (і переживаю) з народом.
Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вірив, що НКВС — меч диктатури пролетаріату, і раз заарештували Марію — значить, було за що.
Це говорила моя свідомість, а серце кричало, і плакало, і билось об ребра кривавими крилами, як підстрелена птиця.
І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина...
Це дало право С. сказати на поетичній секції про мене: "Сосюра — вже смердючий труп".
Правда, товариші, і навіть Малишко (він іноді буває хорошим), всипали С. за мене.
А він щось белькотів, що він так сказав для користі літератури...
Та товариші в переносному смислі зробили із С. "смердючий труп".
Це було ще за доби "культу".
До Києва приїжджали російські письменники, і з ними приїхав Назим Хікмет 15.
І теж цо було ще за Сталіна.
Хікмет попросив Малишка познайомити його зі мною і при товаришах сказав мені:
— Я читал ваше стихотворение "Люби Украину" и никакого национализма в нем не нашел.
Після Сталіна почалося [оздоровлення] літературної атмосфери.
Стало легше дихати і співати.
Але за кілька днів до розгрому Берії16 і його бандитів уночі — дзвінок.
Дзвонив той же, що заарештував дружину:
— Зайдите в министерство. За вами придет машина (з таким-то номером), вы садитесь в нее и приезжайте к нам.
Я вийшов.
Машина з указаним номером уже чекала на мене. В ній був один в чорному. І я з ним поїхав в Міністерство безпеки.
Ще до цього за мною вже ходила тінь смерті. В неї були жовті штиблети, світло-шоколадний костюм і безбарвне обличчя нальотчпка.
В міністерстві той, що мене привіз, завів до одного кабінету і зник.
В кабінеті було двоє в військовому. Один стояв, а другий сидів за столом.
Я показав свою перепустку, і той, що сидів за столом, забрав її в мене і замкнув до шухляди.
Ясно.
Мені сказали, щоб я почекав.
Сиджу, чекаю...
А вони. ті двоє, про щось жваво і весело розмовляють, здається, про концерт, про гру артисток...
Мовляв, вжиття уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в клітці",
Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, ніби я — порожнє місце.
Очевидно там, нагорі, по прямому проводу питали згоди на мій арешт одну людину, що простягла благовісну руку над моєю головою і сказала:
— Сосюру не трогать!
І чорна рука, що вже добиралась до мого серця, щоб стиснути його смертно своїми гострими, закривавленими кігтями, одійшла в морок...
Тоді зроблено було такий крен.
Заходять двоє у військовому, рангом вищі за тих, що застосовували до мене прийом "психологической пытки", і один з них сказав:
— Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр.
Ми пішли нагору.
Зайшли до кабінету міністра.
Це був Мешік 17, потім розстріляний разом із Берією й іншими претендентами на криваву владу над тероризованим народом. Вони хотіли навалити Гімалаї трупів до тих, що вже навалили, але... не вийшло!
Мешік, коли я привітався з ним, запросив мене сісти.
Я сів.
Він дивиться на мене і мовчить.
Я теж мовчу.
Мешік:
— Чого ви мовчите?
— Я жду, що ви мені скажете. Мешік:
— Чого ви не даєте до друку ваших віршів? Ви що, протестуєте проти критики?! Я:
— Ні, я не протестую. Вірші я пишу, але мене не друкують. Мешік:
— Хто вас не друкує?