Пилипиха була мати своїй дочці не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловіків-мисливців, так ще гірше їй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сім'ї.
— Хазяйка — порадниця в хаті, — було, доводить, — а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сім'ю свого треба хазяйці так тримати, як мак у жмені: а то розсиплеться усе, порохом піде за вітром.
Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неї не спізниться, не забариться. Отеє було, як наша Катря де загостює, та мати дивують — "що се доні нема?" — як тоді удова головою хитала! Хитає та й очі аж заплющить.
Нам з Катрею було життя вільне, бо батьку ніколи було нас стерегти — чи робимо ми, гуляємо; а мати — у матері, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас діло наше поробить, а нас тільки спита: "А що, чи добре гуляли?"
Було, під годинку добру, разом би нам із Марусею погуляти, а Марусі — не можна...
Колотила Пилипиха у нас в хаті, а наша Катря так само в неї.
— Життя ж твоє, Марусю! — порікувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся їй:
— А що моє життя?
— Та як ти живеш — горюєш! Ані піти тобі, ані погуляти, ані чого забажати! Гірш ти коришся, ніж наймичка!
— Та се тобі так, Катре, а мені, дочці...
— Говори! Хіба я тобі віри пійму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!
— Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втішу...
— З такою втіхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе заміж за якогось гайдамаку старого, — ось побачиш, коли не віддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бідна ж твоя головонька!
— Отсе, — сміється Маруся, — ся Катря то заздалегідь мене оплакує!
Катря вже і сама сміється.
— А так, так, — каже, — знай же мене, щиру приятельку!
— Катре, — попитала я в неї, — а як тебе батько віддасть за того, мовляла, гайдамаку?
— Хіба ж я піду? Я зроду не піду!
— А як батько присилує?
— Мене? Мене присилує? — покрикнула, почервоніла по саме волосся. — Я сама батькова дочка!
— Ну вже, ну! Годі тобі! Сама на себе лиха не закликай.
— Ви усі мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лісі, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що мені слова промовити не вільно при батьку: тільки наменусь, усі моргають і кивають, що треба мені за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!
Ми того дуже боялися, розмови тії. Вже як було мати спою Катрю вмовляє, як прохає:
— Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, — слухай покірливо!
Катря матері обіцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкоді стане — чи там у ярмарку не звелить купувати якої одежини, чи воза не дасть поїхати куди — вже Катря просить назад своєї обіцянки. "Я скажу татові, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!.." — і вже гонить по хаті, вже розчервонілася, розгорілася, вже в очах сльози... Мати, було, її за руку з хати виведуть. Катря дуже матір любила, — для матері вже терпіла, її слухаючи.
III
Віддавала одна Булахова родичка дочку заміж. Молода з багатої сім'ї була, і бучне весілля справляли.
Ми собі на те весілля прибираємося, тройко нас вкупці з Марусею.
Ще коли почали до нас убігать дівчата, то одна, то друга — за те весілля гомоніти: і кого дожидають там, і якого людей тамечки запрошено.
Молода у друге село віддавалась, у Любчики, — од нашої слободи те село недалечка — на годину місця ходи, — то звідти, славили, усі будуть, а що вже дівчата та парубки любчівські, то неодмінно, — хіба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отеє ж було наші дівчата тільки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весілля буде пишне, та людне, та багате.
І пройшла ще чутка така між нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний — і не сказати, і не списати!
— А хто з вас його бачив? — пита дівчат Катря.
— Олена Чугаївна бачила, як із церкви йшла, — аж зітхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? — говорять.
— Марусе! — крикне Катря, — ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?
— Як була з мамою у Любчиках на весіллі, — тоді бачила, — одмовила Маруся.
— Ну, хороший же він справді? Які очі? Які брови?
— Він чорнявий.
— Чи із тобою розмовляв? Що говорив він тобі? Чи ввічливий, чи він гордий?.. А до кого більш горнувся він?
— Годі-бо вам, дівчата, годі! — говорить Маруся.
— Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили — не пускають.
— Що ж маю вам розказувати?
— Який він, — чи ввічливий, говіркий?
— Він ввічливий і не дуже говіркий.
— І трохи не гордий?
— Не знаю.
Да питання Марусі за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пішла.
Не було дівчатам вгаву: Чайченко — як на мислі, як на язиці; далі вже так стало, що тільки й мови, що про його: та як на весілля прийде, та як його побачать. Одна довідалась, що в його є мати стара; друга плеще, що він хоче у Любчиках оселитись — хату собі там цінує; третя знов виліта на вулицю, як горобець із стріхи: "Чайченка Яковом зовуть!"; четверта знов, прочула, що в його на руці такий перстень, такий!.. Та жодна без повісті не прийде.
— Дівчаточка мої, голубочки! Глядіть лишень не перехваліть його, — сміється Катря дівчатам: — славні бубни за горами, а зблизька — шкуратяні!
— Ну, ось вже весілля недалечке, — побачимо, — гудуть дівчата: — вже довідаємось дійсне, вже побачимо його — який.
— Та дай же вам боже! А то вже він трохи й онавіснів мені: тільки й мови, що він, тільки й думок!.. надокучило!
Дождались дівчата: вітають на дівич-вечір; вітають на весілля.
Ми убрались, вквітчались, біжимо сміючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, сміємось з Катрею, жартуємо. І про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий він, що й поглядом дівчат побиває.
— Та чому отсе Маруся нам не скаже нічого? Скажи ж бо, Марусе! — говорить Катря, — а то наче для себе ховаєш...
— І справді, чом таки не скажеш ладом, Марусе? — озвалась і я до неї.
— Та що я маю казати?
— Який він?
— Молодий, чорнявий...