І він повернувся до вітальні, навіть не попрощавшися з нотарем. Той стояв геть приголомшений, збитий з пантелику, не розуміючи, що сталося. Коли шум у його вухах стих, йому вчулося, ніби у вітальні хтось стогне, ніби там якась біганина і хтось нетерпляче смикає за шворки дзвінків. Йому стало страшно, що він знову побачить маркіза де Ванденеса, ноги самі понесли його, і він кинувся до сходів. У дверях він зіткнувся зі слугами, які поспішали на оклик хазяїна.
"Ось вони які, ці вельможні пани! — міркував нотар, коли опинився на вулиці і почав шукати візника. — Вони втягнуть тебе до розмови, заохочують, нахваляють. Тобі здається, ти їх розважив — та де там! Вони говорять тобі грубощі, вказують на прірву, яка лежить між ними й тобою, і, анітрохи не бентежачись, виставляють тебе за двері. А я ж поводився розумно, говорив розважливо й до ладу, тримався в рамках пристойності. Він порадив мені думати, перш ніж розтуляти рота. А я хіба не думаю? Хіба я, чорт забери, не нотар і не входжу до ради нашої колегії? Ет, це просто примха аристократа, для цього панства нема нічого святого. Хай-но він розтлумачить мені завтра, які такі дурниці я в нього робив і які молов нісенітниці! Я попрошу, щоб він сказав напрямки, чим я перед ним завинив. А втім, може, він і має слушність… Дарма я сушу собі цим голову. Яке мені до них діло?"
Нотар повернувся додому і загадав загадку своїй дружині, розповівши їй з усіма подробицями про події того вечора.
— Мій дорогий Кротта, його ясновельможність мав цілковиту рацію, сказавши, що ти робив дурниці й молов нісенітниці.
— Чому ж так?
— Любий, навіть якщо я тобі розтлумачу, ти завтра однаково почнеш усе знову. Одне я можу тобі порадити: коли ти в світському товаристві, розмовляй тільки про справи.
— Не хочеш, то й не кажи. Завтра я спитаю в…
— Господи, та навіть йолопи вміють приховувати такі речі, а ти думаєш посол так тобі про все й розкаже? Який же ти безмозкий, Кротта!
— Красно дякую, люба!
V. Дві зустрічі
Колишній ад'ютант Наполеона, — ми називатимемо його просто маркізом або генералом, — який забагатів під час Реставрації, приїхав провести різдво у Версалі, в своєму сільському домі, що стояв між церквою і Монтрейською заставою, біля дороги, яка веде до вулиці Сен-Клу. Служба при дворі не дозволяла йому далеко від'їжджати від Парижа.
Біля дому, що колись правив за притулок для скороминущих любовних пригод якогось вельможі, були широкі угіддя. Праворуч і ліворуч від нього тяглися сади, і він стояв віддалік як від крайніх будинків Монтрея, так і від хатин, що тулилися побіля самої застави; через те власники дому не були відрізані від зовнішнього світу і водночас за два кроки від міста втішалися сільською тишею. З якоїсь дивної примхи фасад і ворота виходили просто на дорогу, та, можливо, колись вона була безлюдною. Припущення це видається вельми ймовірним, коли згадати, що приводить вона до чарівного палацу, який Людовік XV збудував для мадмуазель де Роман, і що люди цікаві зустрічають по дорозі до нього чимало особняків, де обстава й оздоблення покоїв свідчить про те, що наші предки віддавалися розгулу з неабиякою витонченістю й навіть у розпусті, в якій їх звинувачують, вони вміли берегти таємницю і прагнули усамітнення.
Одного зимового вечора маркіз, його дружина та діти залишилися вдома самі. Усю челядь вони відпустили до Версаля: там одружувався якийсь лакей, і справляли весілля. Слуги вирішили, що таке торжество та ще різдво на додачу виправдають у очах панів їхнє запізнення, отож із чистим сумлінням гуляли на святі довше, ніж було дозволено домашнім розпорядком. Правда, генерал мав славу людини, яка завжди бездоганно дотримує свого слова і тому, коли минув час, на який треба було повернутися, неслухів почали мучити докори сумління. Та однаково на одинадцяту вечора жоден зі слуг ще не вернувся. Панувала глибока тиша; іноді чутно було, як вітер свистить у чорних вітах дерев, як він завиває навколо будинку і глухо гуде у довгих коридорах. Мороз очистив повітря, скував землю, покрив кригою бруківку, і кожен звук відлунював дзвінко, але якось сухо — таке явище завжди вражає нас. Важка хода запізнілого гультяя або торохтіння фіакру, що повертався в Париж, чулися виразніше і з більшої відстані, ніж звичайно. Опале листя, раз у раз підхоплюване вихором, шаруділо, ковзаючи по кам'яних плитах подвір'я і ніби надавало голосу нічному безгомінню. Одне слово, був один із тих студених вечорів, коли наше себелюбство розщедрюється на марне співчуття до безпритульного бідняка або подорожнього і коли такою затишною видається наша оселя, а надто, якщо в каміні палає жаркий вогонь. Але родина, яка зібралась у вітальні, не думала ні про слуг, які не повернулися вчасно, ні про безпритульних подорожніх, ні про поетичну красу зимового вечора. Не вдаючись до недоречних розумувань, почуваючи себе під надійним захистом старого воїна, його дружина й діти віддавалися радощам домашнього затишку, коли почуття нічим не скуті, коли приязнь і щирість пожвавлюють бесіду, погляди та розваги.
Генерал сидів або, точніше, зручно розташувався у високому, просторому кріслі, що стояло біля каміна, де палахкотів вогонь, поширюючи приємне тепло — ознаку того, що на вулиці дуже холодно. Статечний батько родини відкинувся на спинку крісла і ледь схилив голову, застигши в тій недбалій позі, яка свідчила про безтурботний спокій, про нічим не затьмарену тиху радість. Ліниво звішуючись із підлокітників, його руки завершували образ людини, що втішається цілковитим блаженством. Він милувався своїм найменшим сином, хлопчиком років п'яти. Напівголий малюк не бажав роздягатися і втікав від чепчика та нічної сорочечки, якими мати час від часу погрожувала йому: він не хотів скидати свій гаптований комірець і тільки сміявся, коли мати кликала його, бачачи, що й сама вона сміється з його дитячого бунту; він знову починав гратися з сестрою, таким же наївним, але вже лукавішим створінням, яка вимовляла слова чіткіше, ніж її братик, чиє белькотіння та невиразні думки батьки ледве-ледве розуміли. Старша від братика на два роки, Моїна смішила його своїми витівками, в яких уже відчувалася маленька жінка; незмовкний і, здавалося, безпричинний дитячий сміх скидався на вибухи ракет; а батьки, дивлячись, як дітлахи пустують біля вогню і, не знаючи сорому, виставляють напоказ свої гарні повненькі тільця, свої білі й тендітні ручки та ніжки, бачачи, як сплітаються чорні й біляві кучері, як торкаються одне одного рожеві личка з милими ямочками на щоках, батьки — і насамперед, звичайно, мати — розгадували ці маленькі душі, вже розуміючи їхні характери, їхні дитячі пристрасті. Блискучі оченята, розпашілі щічки, білосніжна шкіра двох прегарних малюків були такі яскраві, що біля них тьмяними здавалися квіти, виткані на пухнастому килимі, — арені їхніх розваг, на якій вони качалися, беркицялись, борюкалися, падали. Їхня мати сиділа на козетці з протилежного боку каміна, навпроти чоловіка, посеред розкиданих дитячих одежин, і тримала у руці червоний черевичок. Її поза була сповнена невимушеності, вона хотіла насваритися на малих, але це їй не вдавалося, і лагідна усмішка не сходила з її уст. Їй було десь років тридцять шість, але краса її досі збереглася, завдяки рідкісній досконалості рис обличчя — того вечора від тепла, затишку, щастя воно світилося дивним сяйвом. Час від часу вона переводила ласкавий погляд з дітей на поважне обличчя чоловіка; іноді їхні очі зустрічалися, й вони безмовно обмінювалися своєю радістю та заповітними думками. Обличчя в генерала було дуже засмагле. На його широке, відкрите чоло спадали пасма шпакуватого волосся. Мужній блиск синіх очей, відвага, якою дихали всі риси його збляклого обличчя, свідчили про те, що червону стрічечку в петлиці свого сюртука він здобув тяжкими трудами. В ці хвилини на його суворому, рішучому обличчі відбивалися невинні веселощі малюків, і воно світилося добротою, невимовною простодушністю. Старому полководцю неважко було відчувати себе дитиною. Взагалі солдати ніколи не втрачають любові до дітей, адже вони спізнали у своєму житті чимало лиха і добре розуміють нікчемство сили і переваги слабості. Віддалік, за круглим столом, освітленим кількома висячими лампами, яскраве світло яких змагалося з блідим полум'ям свічок, що стояли на каміні, сидів хлопець років тринадцяти і читав грубу книжку, швидко перегортаючи сторінки. Лемент братика та сестри анітрохи не відвертав його уваги. На його обличчі відбивалася притаманна підліткам цікавість і цілковита зосередженість, виправдана чудесними пригодами із казок "Тисяча й однієї ночі" та мундиром ліцеїста. Він сидів нерухомо, із замисленим виглядом, поставивши лікоть на стіл і підперши голову рукою. Його пальці біліли на темному волоссі, світло падало згори йому на обличчя, а вся постать тонула в пітьмі, й він скидався на один з чорних автопортретів Рафаеля, де художник, нахилившись, напружено думає про майбутнє. Між цим столом і маркізою сиділа за кроснами, то нахиляючи, то підводячи голову над вишиванням, висока вродлива дівчина, з красиво зачесаним, чорним, як воронове крило, волоссям, що вилискувало за кожним її порухом. Від Елени важко було відвести очі. В її незвичайній красі дивовижно поєднувалися сила й витонченість. Волосся, укладене короною навкруг голови, було таке пишне, що не слухалося гребінця і біля самої шиї кучерявилося тугими кільцями. Густі, красиво окреслені брови вирізнялися на білосніжному чолі. Під її грецьким носиком, який був бездоганно правильної форми, темнів на верхній губі легенький пушок — ознака вольової вдачі. Але чарівна округлість стану, щирість, якою дихали всі її риси, легкий, майже прозорий рум'янець, млосна ніжність губів, бездоганний овал обличчя, а головне непорочність погляду надавали її сліпучій красі жіночої принадливості, чарівної скромності, якої ми вимагаємо від цих янголів, створених для щастя й любові. І все ж таки в цій дівчині не було нічого тендітного, мабуть, серце її було лагідне, а душа сильна так само, як бездоганними були пропорції її тіла і невідпорними чари обличчя. Вона мовчала, як і брат-ліцеїст, і, здавалося, була під владою тих фатальних дівочих мрій, які часто непроникні не лише для спостережливого батьківського погляду, а й для проникливого погляду матері. Й годі було збагнути, чи то від гри світла, чи від таємних тривог набігають на її обличчя примхливі тіні, як ото хмаринки на чисту голубінь неба.