Тим часом бот причалив до берега. Жільят просунув трос у кільце причалу, відтак обернувся і побачив в простягненій випещеній руці незнайомого золотий соверен. Жільят ледь помітним рухом відсторонив руку. Запала мовчанка. Першим озвався юнак:
— Ви врятували мені життя.
— Можливо, — відповів Жільят.
Трос був закріплений. Вони зійшли на берег. Юнак повторив:
— Я вам зобов'язаний життям, пане.
— Ну й що ж?
Знов запала мовчанка.
— Ви з цієї парафії? — за якусь хвилину спитав юнак.
— Ні, — відповів Жільят.
— Аз якої?
Жільят підвів праву руку й, показавши на небо, промовив:
— З цієї.
Юнак попрощався і пішов собі. Ступивши декілька кроків, він зупинився, сягнув у кишеню, витяг книжку, підійшов до Жільята знову і, простягши йому том, сказав:
— Дозвольте мені вручити вам ось це. Жільят узяв книжку.
То була Біблія.
За мить Жільят уже стояв на ґанку і, спершись ліктями на поруччя, дивився на юнака, аж поки той не зник за поворотом стежки, яка вела в Сен-Сансон. Мало-помалу Жільят забув і думати про незнайомого, про крісло Гільд-Гольм-Ур. Все зникло для нього. Опустивши голову, він поринув у безодню своїх мрій. А мріяв він про Дерюшетту. Його вивів із забуття чийсь голос, хтось гукнув:
— Агов, Жільяте!
Він упізнав голос і підвів погляд:
— Що сталося, сьєр Ландуа?
То й справді був сьєр Ландуа, який проїздив дорогою метрів за сто від "Будинку на Пустирищі" у своєму "фіятоні" (фаетоні), запряженому маленьким коником. Він зупинився, щоб окликнути Жільята, але з усього було видно, що йому ніколи і що він кудись поспішає.
— Чув новішу, Жільяте?
— Яку?
— Та про "Оселю відважних".
— А що там таке?
— Здалеку всього не розповіси. Жільят затремтів.
— Може, міс Дерюшетта виходить заміж?
— Ні! Але тепер доведеться.
— Що ви хочете цим сказати?
— Ідіть до "Оселі відважних". Там дізнаєтесь. І сьєр Ландуа стьобнув коня.
КНИГА П'ЯТА РЕВОЛЬВЕР
І Розмова в "Готелі Жана"
Сьєр Клюбен був людиною, яка чекала слушного часу.
Він був невисокий, жовтолиций і міцний, як бугай.
Морському вітрові не вдавалося вкрити засмагою його шкіру. Вона нагадувала віск.
Обличчя Клюбена було кольору воскової свічки, тьмяний відблиск якої світився в його очах. Він відзначався якоюсь особливо цупкою пам'яттю. Досить було йому раз побачити людину, і він запам'ятовував її назавжди, як назавжди лишається в записнику внесена туди нотатка. Його швидкий погляд схоплював намертво. Зіниця, зробивши відбиток з обличчя, зберігала його надовго. І хай це обличчя зістариться — сьєр Клюбен все одно впізнає його. Збити зі сліду цю міцну пам'ять було неможливо. Сьєр Клюбен був скупий на слова, зібраний, стриманий, він ніколи не дозволяв собі зайвого руху. Його простацький вигляд зразу ж викликав до нього симпатію. Багато хто з людей вважав його обмеженим, у виразі його примружених очей було щось придуркувате. Але кращого моряка, як ми вже казали, знайти було годі. Ніхто так не вмів садити галси, щоб обнизити центр натиску вітру, або тягнути шкот повного вітрила. Ні в кого не було такої високої репутації побожної і кришталево чесної людини, як у нього. Хто запідозрив би його, був би сам запідозреним. Він був зв'язаний тісною дружбою з паном Ребюше, міняйлом у Сен-Мало, який проживав на вулиці Сен-Венсан, поруч зі зброярем, і пан Ребюше говорив: "Я довірив би Клюбену свою крамницю".
Сьєр Клюбен був удівцем. Його дружину всі мали за вельми достойну жінку, так само, як і його, — за вельми достойного чоловіка. Вона померла, залишивши по собі гучну славу найчеснішої у всіх відношеннях матрони. Якби бальї заманулось позалицятися до неї, вона поскаржилася б королеві; якби в неї закохався сам господь бог, вона обгудила б його перед своїм сповідником. Подружжя Клюбенів втілювало в Тортвалі ідеал англійської респектабельності. Пані Клюбен була лебідкою, сам Клюбен — горностаєм. Він помер би, якби побачив на своїй білизні бодай одну пляму. Якби йому попалася на дорозі шпилька, він не заспокоївся б, поки не вручив би шпильку тому, кому вона належить. Він ударив би на сполох, знайшовши коробочку сірників. Якось він зайшов у шинок у Сен-Сервані і сказав шинкареві: "Три роки тому я поснідав у вас, і ви мені дали забагато здачі". Сказавши це, він повернув шинкареві шістдесят п'ять сантимів. Він був ходячою добропорядністю з насторожено підібганими губами.
Він начеб вічно когось висліджував. Кого ж? Очевидно, шахраїв. Кожного вівторка він вів Дюранду в Сен-Мало. Приїздив туди у вівторок увечері, залишався два дні, поки пароплав завантажували, і повертався на Гернсей у п'ятницю вранці.
Під ту пору в порту Сен-Мало був невеличкий заїзд під назвою "Готель Жана". Пізніше, коли почали будувати нинішню набережну, заїзд знесли. В той час море підступало до міських воріт Сен-Сер-вана і Дінана; у відплив із Сен-Сервана в Сен-Мало і навпаки їздили двоколками та каретами, які снували між суднами, що опинилися на суші, об'їжджаючи канати, якорі й буйки, ризикуючи зачепити і порвати шкіряні капоти об низькі реї чи утлегари. В проміжку між двома припливами візники поганяли по піску коней там, де шість годин опісля вітер брижив хвилі. Колись давно по цьому ж узбережжю гасали дві дюжини сторожових собак із Сен-Мало, котрі в 1770 році загризли морського офіцера. Собаки перестаралися, і їх знищили. Тепер уже не чути ночами собачого гавкоту між Великим і Малим Таларом. Сьєр Клюбен зупинявся в "Готелі Жана". Там була французька контора Дюранди. В "Готелі Жана" їли й пили — за окремим столом — митники та прибережні дозорці. Митні чиновники з Бініка зустрічалися там із митниками з Сен-Мало, що йшло на неабияку користь справі.
Сюди заходили також і шкіпери, але їли вони за іншим столом.
Сьєр Клюбен підсідав то до одного, то до другого столу, але частіше до митників, ніж до шкіперів. Він був жаданим гостем і для тих, і для других. Годували тут смачно. Іноземним морякам пропонували на вибір напої усіх країн світу. Який-небудь матросик з Біль-бао потягував тут "геладу". Пили там і "стату", як у Грінвічі, коричневий "гез", як в Антверпені.
До розмов шинкарів часто прилучалися капітани далекого плавання та судновласники. Ішов жвавий обмін думками. "Як справи з цукром?" — "Прибуває невеликими партіями. Але сирець надходить — три тисячі мішків з Бомбея, п'ятсот бочок з Сагуа". — "Ось побачите, праві переможуть Вілеля". — "А як індиго?" — "Всього тільки сім тюків з Гватемали". — "Наніна-Жюлі" стоїть на рейді. Гарне трищоглове судію з Бретані". — "Ось іще два міста Ла-Плати посварилися через дірку з калача". — "Коли Монтевідео жиріє, Буенос-Айрес худне". — "Довелося перевантажувати з "Цариці неба" товари, забраковані в Калао". — "Гарний попит на какао; мішки каракського ідуть по двісті тридцять чотири, а тринідадського по сімдесят три". — "Кажуть, що під час огляду на Марсовому полі кричали: "Геть міністрів!" — "Просолені невироблені шкіри "саладерос" продаються: волові по шістдесят франків, коров'ячі — по сорок вісім", — "Ну що? Перейшли Балкани? А що робить Ди-бич?" — "У Сан-Франціско не вистачає анісової горілки. З планьольською оливковою олією все спокійно. Центнер швейцарського сиру ціниться тепер по тридцять два франки". — "Не чули? Лев XII помер", — і таке інше.