— Це правда. Куди нам! Ми — жителі узбережжя — ні на морі, ні на суші.
— Що воно за штука — Менк'є? — запитав американець.
— Купа препаскудного каміння, — відповів малоенець.
— А є ще і Греле, — докинув гернсеєць.
— Атож, хай йому грець! — піхопив малоенець.
— І Шуас, — додав гернсеєць. Малоенець розреготався.
— Ну, коли так, то в нас є ще Дикуни, — мовив він.
— І Ченці, — підкинув гернсеєць.
— І Качур! — вигукнув малоенець.
— Шановний добродію, останнє слово залишилося за вами, — ґречно сказав гернсеєць.
— Малоенці — не ошуканці! Сказавши ці слова, малоенець підморгнув.
— Хіба нам доведеться минати все це нагромадження скель? — запитав турист.
— Ні. Ми їх залишили на південному сході. Вони вже позаду нас. Гернсеєць провадив:
— На Грелі набереться п'ятдесят сім стрімчаків — великих і малих.
— І на Менк'є — сорок вісім, — докинув малоенець. Тут між гернсейцем і малоенцем спалахнула суперечка:
— Мені здається, пане із Сен-Мало, ви забули ще про три скелі.
— Я полічив усі.
— Від Дере до Головного острова?
— Авжеж.
— А Будинки полічили?
— Сім скель посередині Менк'є? Полічив.
— Бачу, бачу, що ви знавець стрімчаків.
— Що то за малоенець, коли він не знає стрімчаків?
— Приємно чути таке від француза.
Малоенець кивнув на знак подяки головою і мовив:
— Дикуни — це ще три стрімчаки.
— І Ченці — два.
— І Качур — один.
— Ясно, раз Качур — значить, один.
— Нічого не значить, бо Сюарда — одна, а в ній чотири стрімчаки.
— Що називаєте Сюардою? — запитав гернсеєць.
— Сюардою ми називаємо те, що ви називаєте Шуасом.
— Важко пробиватися між Шуасом і Качуром.
— Авжеж, тільки птахам удається.
— І рибам також.
— Не дуже. В бурю їх розбиває об скелі.
— А чи є на Менк'є піщані береги?
— Довкола Будинків.
— Отих восьми скель, що їх видно з Джерсею?
— Точніше, з Азетського узбережжя. Тільки їх не вісім, а сім.
— Під час відпливу на Менк'є навіть можна прогулюватись.
— Звичайно, адже там зустрічаються мілини.
— Хочу сказати, що там теж небезпечно.
— Тільки з боку Гранвіля.
— З усього видно, що ви — мешканці Сен-Мало, так само, як і ми, гернсейці, — любите плавати в тутешніх водах.
— Авжеж, — відповів малоенець, — з тією тільки різницею, що у нас кажуть: "Ми звикли", а у вас: "Ми любимо".
— Ви — чудові моряки.
— Щодо мене, то я торгую худобою.
— Не скажете, як називали знаменитого моряка із Сен-Мало?
— Сюркуф?
— А ще одного?
— Дюге-Труен.
Тут у розмову втрутився комівояжер із Парижа:
— Дюге-Труен? Той, якого накрили англійці? Він був не тільки відчайдухом, але й неабияким бабодуром. Зачарував одну юну англійку, і та визволила його з тюрми. Аж тут пролунав громовий голос:
— Ти п'яний!
IV
Розділ, у якому виявляються всі якості капітана Клюбена
Усі оглянулися.
Виявилось, що капітан кричав на стерничого. Сьєр Клюбен нікому не "тикав". І якщо він звернувся так до стерничого Тангруйля, значить, він нетямився з люті або удавав із себе розлюченого.
Своєчасний спалах гніву звільняв від відповідальності, а буває, переносить її на іншого.
Стоячи на капітанському містку між двома колісними щитами, Клюбен пильно дивився на стерничого. "П'яниця", — ще раз процідив він крізь зуби.
Бідолашний Тангруйль похнюпив голову.
Туман стелився все ширше. Він уже огорнув майже половину обрію. Він розповзався навсебіч: адже туман розтікається, мов олійна пляма. Імла напливала непомітно.
Вітер підштовхував її повільно і безшумно. Мало-помалу вона захоплювала весь океан. Вона підкрадалася з північного заходу, і корабель плив їй напереріз.
Здавалося, що попереду — величезний скелястий берег, рухливий і розпливчатий. Він нависав над морем, як стіна. Чітко виднілась межа, якої сягав водяний простір і за якою він обривався, зникаючи в тумані.
До смуги туману залишалося десь із півмилі. Якби вітер змінив напрям, то пароплав не затопило б туманом, але потрібно було б, щоб він змінився негайно. Відстань на півмилі стягалася і скорочувалася на очах: Дюранда йшла вперед, і туман плив уперед — їй назустріч. Так вони наближалися одне до одного.
Клюбен скомандував піддати пари і повернути на схід.
Якийсь час пливли вздовж берега туману, але він усе наповзав. Одначе пароплав був усе ще залитий яскравим світлом.
В цих маневрах марнувався час. Ніч у лютому западає дуже швидко.
Гернсеєць став уважно вдивлятися в туман.
— Оце так облягло! — звернувся він до малоенців.
— Справжнє паскудство на морі, — сказав хтось із них.
— Усю поїздку зіпсує, — докинув другий. Гернсеєць підійшов до Клюбена.
— Капітане Клюбен! Боюсь, що ми попадемо в туман. Клюбен відповів:
— Я хотів був залишитись у Сен-Мало, але мені порадили їхати.
— Хто саме?
— Старі моряки.
— Ай справді, — погодився гернсеєць, — у вас були всі підстави для того, щоб сьогодні рушити в путь. Хто знає, чи завтра не буде шторму. В таку пору можна сподіватися всього найгіршого.
Через кілька хвилин Дюранда ввійшла в білясту смугу туману.
Тут сталося щось незвичайне. Раптом ті, що були в носовій частині корабля, перестали бачити тих, що розташувалися біля корми. Сіра волога стіна поділила пароплав на дві половини.
Відтак пароплав весь занурився в туман. Сонце начеб перетворилося на величезний місяць. Невдовзі всі почали цокотіти зубами від холоду. Пасажири повдягали свої плащі, а матроси непромокальні куртки. Від спокійного незворушного моря віяло льодовою загрозою. Здавалося, що ця моторошна тиша ховала в собі щось несподіване.
Все було мертвотно-бліде й похмуре. Чорний комин і чорний дим боролися зі свинцево-сірою імлою, котра огорнула пароплав.
Відхилятися від курсу на схід — тепер це було справжнісіньке безглуздя.
Капітан знову взяв курс на Гернсей і збільшив швидкість.
Пасажир-герисеєць, тиняючись біля котельні, почув розмову негра Енбранкама з його товаришем-кочегаром. Пасажир нашорошив вуха.
Ось що казав негр:
— Вранці при сонці ми повзли, як черепахи, а тепер, коли обрій заслало туманом, ми мчимо, як на пожежу.
Гернсеєць підійшов до капітана Клюбена і спитав:
— Капітане Клюбен! Адже боятися нам нема чого, то чи не забагато ми даємо пари?
— Що поробиш, шановний добродію! Треба надолужити час, що його згаяв оцей п'яничка-стерничий.