— Ах, у те вірив я завсігди! — відповів він живо. — Я лиш спеціально у вас думав найти щось інше. Врешті я вам перебив; мені здається, що ви хотіли щось сказати.
— Хотіла! — говорила я дальше. — В мене не було життя з "подіями". Я лиш читала, думала, а опісля заручилася. Однак тепер, тепер, коли я те вчинила, будиться бог знає що в мені, перемагає мене. Я відчуваю то так, як відчувається приплив хвиль, що мають у слідуючій хвилі збитися над головою. Я давлюся тим припливом!
— Ви потребуєте багато сонячного блиску і барв!
— Ах, і простору, Орядин, чи так званої свободи. Інакше обтовчуся об усі ті буденні чесноти!
— В тім я вас розумію, — відповів він, — однак у тім ні, що ви заручилися!
Я усміхнулася роздразнюючим усміхом.
— Чому й мені не бути судженою? Це прецінь також щось, що годиться "з життям внішним", щось людське. Це удосконалює жінку.
— Але без любові?!
— Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити і віддаватися — це щось зовсім відмінне; смішно, що зводять завсігди одно з другим до купи. Напр., і ви, що звете антипатію і симпатію дурницями!
— Зводять докупи, кажете, Наталко. Мовби вперед не любилися і аж потім побиралися.
— Мовби не любилися ніколи, пане Орядин, а проте женилися! Врешті, — додала я по короткій задумі, — не знаю, чи любов конечна до супружества, значить те чувство, що, напр., я уважаю любов'ю. Воно щось інше від прив'язання.
— Так, на вашу думку, що таке любов?
— Ну, на мою думку, це прегарне ніжне миготіння, котре існує в цілій своїй повноті доти, доки його не заявиться словом. Опісля воно блідніє і никне. Властивий характер того чувства — це якась "метеликуватість" або той блиск сонця, що не є всюди, та й годі його здержати, що миготить крізь усі нерви в деяких хвилях, у пишних, прегарних хвилях, Орядин, а опісля зникне, і чоловік пригадує її собі, мов запах якого цвіту. Чи можна те ставити нарівні з тим неповоротним, пересиченим чувством, що зветься в першім-ліпшім супружестві також любов'ю? Скажіть самі! Але ні; лучче я скажу сама один доказ. Моя тітка запевняла мене дуже часто, що не знала ніколи, що це таке "любов", і я вірю їй, що вона не любила ніколи; попросту в неї нерви загрубі до такої тонкої гри — а проте вона живе з вуйком дуже добре! Що це таке?.. Чи це любов така, як я кажу, чи прив'язання? Чи не виходить тут на моє?
— Ви починили в останніх двох роках дуже глибокі психологічні студії, — відповів він із легкою іронією. — Це, мабуть, і вигладило нерівність між вами і професором Лорденом!
— Це не вигладило нерівностей між мною і Лорденом. Тут стоїть світ мовчки.
— Щоби світ не стояв мовчки, залежить від вас! — відповів він.
— Від мене?.. Так, це правда, воно залежить дійсно і від мене; це є власне те, чим я хвилями мучуся і "давлюся", але через те я, може, також переконуюся у своїй силі!..
— Я вас не розумію!
— Зрозумієте колись! Врешті, прошу вас дуже, не згадуйте мені його. Тоді ні, коли думаю собі щось цілком, цілком іншого. Не гнівайтесь, але не робіть цього ніколи!
Я просила його живими, майже переляканими очима, а він, усміхнувшись іронічно, глянув на мене.
— Це не згоджується з тим, що ви казали колись тут; а іменно, що любите боротьбу! — сказав.
— Я люблю боротьбу; люблю, люблю! Ви мене не знаєте!
— Може, й дійсно не знаю. — І він схилив знов голову в долоні і задумався також над бог знає чим...
Я була зворушена, роздразнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливості. І він мене гнівав. З кождого його слова визирав завсігди якийсь "хосен", щось "розумне", якась "користь"... Це мене болить.
— Над чим ви думаєте, Орядин?... — звернулась я вкінці до його, щоб не сидіти мовчки.
— О, мої думки неінтересні! — відповів він. — Я звичайна натура, а ті справляються скоро з собою. Я йду завсігди найкоротшою дорогою, то й гадки мої буденні.
Це мало мене вколоти (воно й укололо), а йому справити якусь приємність.
— Дайте мені щось оживляюче до думання, Орядин, щось, що пригадувало би лісний воздух, щось ясне, сонячне! — просила я його стиха.
— Від мене жадаєте ви цього? — питав він роздразнено. — До того я не здатний! — І він замовк нагло, а тим часом якийсь нервовий вигляд опанував його лице.
— До чого ви здатні? — спитала я. Він розсміявся так, що я, не надіючися сміху, прокинулася.
— Ви смієтеся з мене, Орядин? — спитала я, вп'яливши в його уважно очі.
— Знаєте що? — сказав, не зважаючи на моє питання. — Я веду також із собою боротьбу, яку? — скажу колись пізніше, а поки що дайте ліпше мені щось оживляюче до думання!
— Ну, коли так, то я скажу вам оце: ідіть своєю дорогою і не дбайте про загал, коли маєте на оці гарну ціль!
— Я йшов уже раз своєю дорогою; це знаєте вже.
— І то було зле?
— Остільки зле, що не добився нею до цілі.
— Це не може бути! Ідіть лиш витривало далі: сильна воля поборе все.
— Я хотів би той дар мати, що ви, а то дар: одушевлятися, Наталко!
— І у вас він є!
— Ну, я цього не знаю.
— Я знаю, Орядин. О, я вірю в вас! Не знаю, яка ваша боротьба, але не спроневіряйтесь ніколи тому, що давало вам досі відвагу і право бути гордим. Не дбайте про загал і йдіть своєю дорогою, доки не опинитесь високо-високо!
Я вхопила його за руку і стиснула її кріпко, і очі в мене заясніли.
Він видивився на мене здивований, а опісля усміхнувся.
— Чи у вас бувають частіше такі пориви? — спитав.
Його питання заболіло мене, і я опустила очі вниз.
— Чи це пориви?
— О, це може бути і настрій!
* * *
Він не згадує ніколи ані одним словом, що я була колись його "царівною", мовби це не він, а хто інший любив мене. А я мовчу і собі горда, горда, мов той олень. Нехай мовчить, думаю, коли вже так, коли вже не може любити більше, але нехай не дорікає мені Лорденом!
Правда, він не знає, що в моїм серці діється і що в нім не так супокійне, як я виглядаю, що в нім дозріває думка розірвати ненависні зв'язі і відвернутися від усіх назавсігди. Справді оце дозріває в моїм серці, але поки що це лиш моя тайна, і я не виявляю її і перед ним, хоч би й як питав мене. Ох, лиш сили додай мені, боже, сили, щоб я не спроневірилася собі і правді; а я поборю всю погань, яку тільки стріну по дорозі свого життя!..