О, вона пригадує собі.
Він оповідав, а вона перебивала йому питаннями, двома-трьома нараз.
Спогади з рідних сторін відсвіжилися в ній так сильно, що вона мов бачила все перед собою… Дім, в котрім виросла, кімнату, в котрій мешкала разом з бабунею. Дім Маєвського з височенними старинними смереками перед ґанком, його "панський" плеканий город з білими штахетами. А відтак їх город, де до алеях вона не раз бігала, мов стріла, а діти ловили її, одного разу навіть і він. Тоді зачепилося її довге волосся за якийсь корч, і він спіймав її. Ах, вона сміялася тоді так сердечно, а всі діти разом з нею; а в його аж очі горіли з якоїсь шаленої утіхи...
У всіх тих спогадах, що минали попри її душу образами, виринали прегарні гори буковинські, улюблені її поодинокі скали й яри...
Все те було таки дуже гарне. А тепер? Тепер ділив її від того лиш час.
— Все те було таки дуже гарне! — відозвалася вона нараз вголос і споглянула на його.
— Що таке?
— Все те, що було; минувшість. Чи не так?
— Для мене вона мертва.
— А для мене ні!
— Це звичайно так у жінок.
— Що?
— Ну, жінки кохаються звичайно в минувшості.
— А мужчини ні?
— Взагалі ні. В мужчин переважно будучність на оці.
— Отже, й у вас так?
— Чому би і в мене не мало так бути?
— Давніше були в вас інші думки.
Він сміявся.
— Давніше!
— Ви переконували мене, що не вірите в ніяку будучність.
— Я був огірчений; я був хлопцем. Хто би, впрочім, розбирав такі слова!
Вона дивилася зчудована на його.
— А я думала...
— Ви думали! Я сам думав тоді, — казав він, усміхаючись, — значить: в тій хвилині думав, коли говорив це. Однак, боже мій, час із своїми проявами не минає попри чоловіка безслідно. Його пориває могуча струя життя з собою, і кождий рік, ба кожда днина відоб'є на нім своє п'ятно і він зміняється несвідомо. На властиву квінтесенцію життя приходить чоловік аж з часом. Впрочім, я мав тоді почасти й слушність. Будучність — то як блудне світло. Вона спиняє уживати краси життя, вона — то старість. В погоні за нею роздроблюємо сили і ледве добачуємо те, що нам подає теперішність.
— Це правда, — відповіла вона задумчиво. — Іде головно о те, як властиво чоловік заховується супроти життя.
— Так від того залежить чимало. Я пересвідчився, що ще наймудріше заховуватися пасивно і дбати передусім о себе.
Її очі замиготіли.
— Значить, не бажати нічого, не давати нічого, бути недвижним, мов та багниста вода? — промовила з перелетним усміхом.
Він спаленів.
— Чому не бажати і не давати нічого? Я не думав так. Я думав, що все має свій час і наступає само собою. Прискорювати які-небудь події або об'яви — то нерозумно, і нема нічого поганішого і шкідливішого над передвчасні твори. Вони пригадують каліцтва. Моя філософія дише мужицтвом, — додав опісля глумливо, — не правда?
— Мужицтвом? О, ні — але малодушністю! — відповіла сумно. — Ждати! Боже мій, все, все лиш ждати! — Ці слова вимовила з якоюсь гіркою розпукою.
— Але ж ви чудні!
— Ждати! — перебила вона йому нетерпеливо і мов слідила чимраз далі за якоюсь думкою. — І чому? Ах, ми така низькодумаюча маса, що не вміє одушевлятися! Чи я не казала вже раз цього? Сотворити щось таке, що поривало би! Та маса з самого ожидання і невільничої податливості запала в нидіння. Чому в нас так мало гордості і відпорної сили, так мало наклону до величчя, так мало поривів до могучості? Чому, чому воно так?
— Не судіть заскоро, — відповів він живо, — тих, що в них не відзивається ще кров будучності. То не є ще ніяка сила і ніякий поступ!
— Я засуджую тих, що можуть більше зробити, як дбати про буденні цілі, або що служать лиш партіям. Чому не служити в спосіб гарний своїй вітчизні або хоч свому талантові? Але ми — ні! — повторила ще раз гірко, — ми не горді, ми наймити з природи і вміємо лиш жалітися! Ненавиджу тих, що лиш проливають сльози, як і тих, що не мають в собі тепла!
— Я також; але я маю в собі тепло.
Вона усміхнулася, а відтак задивилася на свої білі тонкі руки.
— І тому, що я тут у вас, треба і вам дізнатись про це тепло.
Це мало дзвеніти жартівливо, однак його лице змінило нараз свій вигляд, і він усміхнувся нервово-вимушеним сміхом.
Вона дивилася на його допитливо, майже неспокійно, але не обізвалася.
— Це, бачите, в тім річ, що я заручився…
Мовчанка.
Її лице побіліло і мов задеревіло, а уста стратили м'яку рухливість.
— Так?
І знов мовчанка, а опісля знов:
— Так! — Він вимовляє це зміненим нараз, майже поганим голосом, а погляд у його несміливий, здичілий. — З донькою мого шефа, адвоката Міллера. Знаєте, вона зветься Ванда.
— Ванда?
— Так. Адже ви її знаєте!
— Я не знаю... так... з виду!
І вона не має більше що казати. Не має зовсім нічого і не знає нічого.
Він блідий мов крейда, глядить на неї, як вона пересовує скоро перстені на пальцях, глядить на її довгі вії і як вона мовчить.
І ніби що ж там такого сталося, що не обзивається; нехай би лиш одним слівцем!.. Але куди вже їй до бесіди! Просто заніміла.
Що за страшенно дурна, упокоряюча хвилина! І вона мовчить якось дивно. В ній тремтить наглядно життя, сказав би-сь, і в найменшім пальчику нерви напружені до крайності, і з цілої її істоти рветься щось на волю, але уста мов поражені...
В яке огидне положення заліз він — ух! Перед ним лежала книжка, поезії Гейне. Ухопивши книжку, ухопив її без думки, і його очі спинилися на першім стишку:
Teurer Freund! Was soll es nutzen,
Stets das alte Lied zu leirn?
Willst du ewig brutend sitzen
Auf den alten Liebeseiern?
Ach! Das ist ein ewig Gattern,
Aus den Schalen kriechen Kuchlein,
Und sie piepsen und sie flattern,
Und du sperrst sie in ein Buchlein. [142]
Він верг книжку від себе і мов ожив в тій хвилині. На його находить щось, щось давнє, добре знайоме, щось, чого він не розбирав ніколи. Не яка думка, спомин, це щось зовсім інше. Це щось сильне, зухвале, горде, упряме, що перемагало його не раз при стрічі з нею і чому піддавався завсігди.
І на його устах з'явився нараз глумливий усміх. Він звертає голову в ту сторону кімнати, де Діана розтяглася знов до спання, і говорить голосом, мовби нічого не сталося:
— Діано, ти гарна звірюко, ходи сюди!