Пашка так розгубився, що не міг вимовити ні слова.
Юнак посміхнувся:
– Ну, прощай! Я побіжу. Поспішаю.
І пішов. Пашка навіть не встиг сказати йому спасибі. Тремтячими руками він розірвав конверт.
"Любий Пашо!
Вибач, що так трапилось. Не зможу я приїхати до Нового року. Дуже серйозною справою зайнятий. Ти ж знаєш. Тому затримаюсь. Але ти не сумуй. Новий рік обов’язково принесе тобі щастя. Я в це вірю. Він повинен бути щасливим, цей Новий рік. І він буде по-справжньому новим.
Мої товариші передають тобі великий привіт. Вони просто дивуються, як ти ловко працюєш. Я, мабуть, скоро приїду. І знаєш, якщо ти не проти, я заберу тебе з майстерні і будемо жити разом. Хочеш?
А поки що передаю тобі невеликий новорічний гостинець.
Цілую тебе міцно.
Тарас Іванович".
В посилці були яблука, цукерки і печиво.
Пашка читав і знову перечитував лист Тараса Івановича. І щоразу завмирав від радісного хвилювання…
Поволі вулиця опустіла, стало тихо. Навіть танці нагорі припинилися.
Пройшов городовий. Немов сира капуста на зубах, хрумтів сніг під його величезними чоботями. І кінець шаблі, що волочився по тротуару, залишав на снігу нерівний глибокий слід.
І знову стало тихо.
Хитався од вітру ліхтар на стовпі, і по вулиці метались криві чудернацькі тіні. Іноді смуга світла падала на вивіску Тараса Івановича, і тоді сріблистими од паморозі буквами світились слова: "Книгарня Т.І.Самоненка"…
Довго сидів Пашка на холодному підвіконні, закутавшись у драну кожушину, і, не відчуваючи холоду, думав про те світле, радісне життя, яке обіцяв йому Тарас Іванович і в яке він зараз так твердо вірив, немов бачив його наяву…
Наступила північ. І вже крізь сон Пашка почув, як на Софії лунко ударив дзвін, потім задеренчали маленькі дзвоники і, зганяючи з дахів сонних померзлих горобців, полинув над Києвом урочистий новорічний передзвін.
Прийшов 1917 рік.
ДОЧКА АРСЕНАЛЬЦЯ
Клуб на Собачій стежці
Великі блакитні очі, глибокі й чисті, як ранкове небо напровесні… Кирпатий облуплений носик, вкритий сонячним ластовинням. Вигоріле біляве волосся, заплетене в дві маленькі кумедні кіски, замість стрічок позав’язувані білими ганчірочками. І кругловиде, завжди усміхнене, лукаве личко…
Це Оленка.
– Оленко-о-о! Гайда з нами в клуб на Собачку чай пи-ити!..
Вона схоплюється з місця і, ламаючи гілля кущів, прожогом мчить в яр, звідки чути крик. Там чекають їі товариші – гомінка босонога зграя арсенальських дітлахів…
В клубі пахне йодом, якимись ліками і взагалі – лікарнею. Ще зовсім недавно це був жіночий медичний інститут. Тепер тут міститься Печерський клуб більшовиків.
– А… прийшли вже, архаровці! Ну, сідайте! Тільки глядіть мені – чай не розливати і руки об скатерку не витирати. А то вуха намну! – тітка Оля говорить сердито, але діти її не бояться. Вони знають, що вона добра і тільки вдає з себе сувору– "для порядку".
Тітка Оля – "голова самоварної комісії". Так називається в клубі спеціальна комісія, що варить чай та роздає хліб. Адже в Києві – голод…
Діти тісно, одне біля одного, сідають круг довгого столу й схиляють голови над великими чашками. Чути лише, як вони ретельно дмухають на чай, що обпікає губи, і голосно сьорбають. Незабаром чашки вже порожні і на тарілках нема ні крихти хліба. Діти повагом підводяться і статечно крокують до виходу. Тільки Оленка лишається за столом. Вона не йде. Чекає батька.
Скоро на "Арсеналі" закінчиться зміна, і він прийде сюди. Вона щоразу чекає його тут. І вони разом ідуть додому.
Крім тата, у Оленки немає нікого. Мати померла давно – Оленка її майже не пам’ятає. Старший брат Андрій рік тому загинув на війні. І залишились вони вдвох із татком. Оленка дуже любить свого тата. Тому що він добрий, хороший, кращий за всіх на світі. І тому що він тепер для неї і тато і мама. Він латає Оленчині платтячка, заплітає їй коси і співає колискових пісень. Він вміє прати, шити і навіть пекти пиріжки з маком. Просто дивно, що його великі зашкарублі руки вміють так спритно все це робити… Оленка дуже дружить із своїм татком і тому чекає його завжди з таким нетерпінням.
Потроху клуб заповнюється людьми в брудних замащених піджаках і в чорних лискучих кепках. Це прийшли нарешті робітники-арсенальці. Зараз з’явиться і Оленчин батько. Ось він – високий, широкоплечий, сутулий. Про щось палко розмовляє з незнайомим чоловіком у кожанці.
– Обов’язково треба виступати! Пітерські робітники молодці! І ми теж повинні… обов’язково… – чує Оленка його хрипкий голос.
І тільки тут вона помічає, що всі арсенальці якісь збуджені, схвильовані. І тато, який завжди, як тільки входив, зразу ж шукав очима Оленку, тепер зовсім не звернув на неї уваги. Пройшов в дальній кінець кімнати, продовжуючи розмовляти з тим, у кожанці.
"Мабуть, він просто не помітив мене", вирішила Оленка. Вона підійшла до тата і торкнула його за рукав. Тато обернувся.
– Оленко! Йди, дочко, іди додому. Я потім прийду. Я зайнятий. Йди.
Оленка хотіла сказати, що вона почекає його тут, але батько одвернувся від неї і вже знов говорив щось незнайомцеві.
Оленка постояла трохи, потім тихещько пішла до дверей. їй стало раптом тривожно і сумно. Щось трапилось! Щось трапилось важливе, незвичайне і може навіть жахливе! Батько ніколи раніше не відправляв її додому саму.
Як це все почалось
Дивний, незрозумілий і неспокійний тепер час.
Зараз осінь, і столітні клени в Марийському парку горять вогнем і ронять на алеї жовте, оранжове і червоне листя…
А почалось це все ще наприкінці зими, в перших числах березня, коли клени в парку стояли голі, чорні, навіть бруньок на них ще не було. Лише вітер з-за Дніпра часом доносив свіжий запах близької весни.
І от, в один з таких, вже не зимових, але ще не весняних днів, весь Київ раптом завирував і захвилювався. По вулицях юрбами ходили люди, щось кричали і вітали один одного. Вони подовгу стояли біля афішних тумб і вголос читали якісь дивні слова: "Мы, Николай вторый, сочли за благо отречься от престола Государства Российского".
Оленчин тато прибіг з заводу, схопив Оленку на руки, підкинув високо-високо, так, що у Оленки перехопило подих, і радісно вигукнув: