— Це правда,— обзивається друга пані,— літанія то найускуточніще средство проти такої напасти...
На всіх гостях насів якийсь пригноблюючий жах, бо в ту саму хвилю кукавка на старім годиннику викувала дванадцяту. Кожне оглянулось, боязко поза себе.
— Але так до вашого дому не зближається і не робить вам пакости? — допитувались пані дальше.
— То зовсім ні. Він лиш на границі бушує.
— А мені оповідав один старий шляхтич з Закуття, що як була перша холєра... най з тамтим часом йде... то пишнівчани наняли службу Божу і за порадою одного старця мали свяченим плугом оборати границю довкола. Тоді вже холєра лютувала скрізь по сумежніх селах: в Бучанах, на Гохбергу, в Королевичах, у Вибулові, в Топоринцях... Так вам орали три дні... бо то великий округ... орали, а священик йшов з процесією і кропив свяченою водою. Як же вам прийшли на бучанську границю, то тут за лісом піднялося аж до облаків таке довге біле полотно і все падало на землю, і знов піднімалося, падало і знов піднімалося та йойкало... То воли вам станули і ані руш з місця!., та не доорали. І холєра прийшла до села саме з того боку...
— Ей, то не за холєри було,— обізвався Михась, що до тепер мовчав — то ще за джуми. Мій прадід оповідав про це. Воно так мало бути: Воли мали бути одної масти, а погонич і плугатор мали бути близнюки, і то такі, що ніколи з собою не сварилися. Знайшли таких волів і таких близнюків та й орють. Аж тут на бучаньскій границі той, що був плугатором, як не крикне на брата погонича: "Куда ти, чортів сину, волів ведеш? бери цебе!" Ну, тай з того вся робота пішла в нівець...
Всі стали сміятися з Михасевого оповідання. Деякі посторонні дами стали розпитувати, що то за шляхтич такий гарний і так гладко говорить.
По вечері взялися знов до забави і танців. Забава протяглася геть поза північ. Гості стали роз'їздитися.
Михась попращався, надягнув кожух і пішов до стайні за конем. Виїхав перший з обійстя Памульско-го. Місяць вже зайшов давно, та лише від снігу було троха видно.
Коли Михась зблизився до границі, завважив, що його кінь стриже вухами, форкає і непокоїться. Михась зараз нагадав собі страха. їхав обережно, оглядаючись на всі боки. Перехрестився.
Під хрестом щось ворухнулося, повернулося, з рота заіскрився вогонь. Кінь наполошився і так напруго скочив в бік, що Михась аж заколихався на кульбаці. Кінь форкав, поступався в зад і спинався дибки.
— Всякий дух Пана Бога хвали! — кликнув Михась.
У відповідь на те страх вивернув козла і знов обернув свою світлячу пику до Михася.
— Га, годі коня всилувати,— каже Михась,— підемо пішки...— Зліз з коня і привязав його до придо-ріжної верби, а сам виломив здорову запруту і з нею пустився йти прямо до страха. Страх вивернув ще раз козла, блиснув вогнем і став Михасеві грозити кулаком. Відтак положився горілиць і взявся фиркати ногами й руками, як обернений на спину хрущ. Михась, ще під впливом доброго меду, розлютився — страх навіть не стямився, як Михась прискочив через рів під хрест і впарив його запрутою.
— Єзас Маріє! — закричав страх і схопився на рівні ноги.
— То ти такий страх, що Ісуса взиваєш? Почекай, небоже! тепер я тебе настрашу! — і став страха так пражити, що той кричав не своїми голосами.
Пискливий голос лунав по полях відбиваючися стократним відгомоном по лісі. Гості, що верталися від Памульского, почули крик. Жінки налякалися і нама-гали на чоловіків, аби верталися. Але чоловіки були теж під охотою і поспішали чим швидше на місце, звідки розходився голос. Михасів кінь заіржав весело, почувши других коней.
Гості не могли зміркувати, що робиться. До верби привязаний Михасів кінь, далі під хрестом хтось маха-ється, а хтось кричить вючись по землі.
Перший над'їхав мандатор Яричовський.
— Голя, панє добродзєю! що тут робиться?
— Страха бю, пане сендзьо!
— А, то пан Міхал, наш ржонца коханий... Добре йому так! Тепер шельму звязати... Я його візьму з собою... то моє теріторіюм.
Над'їхали другі, скочили під хрест і за хвильку страх був звязаний мов баран. Привязали його з заду до ман-даторських саней, хоч Яричовська і Клявдзя дуже протестували.
— Зух з пана, панє Міхалє! — сказав Яричовський.— Тепер вже страхів на границі не буде...
Показалося, що страхом був Німчик з Гохбергу, котрий такі штуки показував, запалену губку в зубах держав, людям коней полошив, а коли хлопські вози виверталися до рова, він забігав і крав, що попало — чи кобелю, чи гуску, чи таки коралі здирав бабам із шиї.
Михась пішов до свойого коня, скочив на кульба-ку і полетів з вітром на перегони до села.
X.
Михась вернувся від Памульских дуже вдоволений. Найбільше радів з того що Яричовський заспокоївся і перестав страшити його якимсь там кодек-
сом. Поклався безжурно спати, бо й так ще першого дня по святах не буде в дворі роботи такої, щоби аж сам потребував там бути.
Вже було з полудня, коли тета розбудила його, кажучи, що в ізбі чекає на нього Яричовський.
Михася начеб зимною водою полив. А може він мене хоче випитати, що до вчерашнього страха... Певно, що лиш для того прийшов. Чогож мені боятися? Схопився з постелі і одягнувся в стару кожушину, котрою був прикритий. Чоботи затягнув на босу ногу і так вийшов до ізби.
— Дзінь-добрий, панє Міхалє!
— Дзінь-добрий! — каже Михась протираючи заспані очі.
— Як же там спалося по вчерашньому? Не снився припадком страх?
— Він мені ні, але я йому то либонь так довго буду снитися, поки не загоїться спина...
— Хе-хе-хе! ей добре ви йому дали почесне, буде памятати! Я панє добродзєю спишу з ним протокол і відставлю до Самбора до криміналу, най собі з ним роблять, як заслужив...
— Ей! може би ліпше пустити його на чотири вітри, він вже певно більше нікого страшити не буде...
Михась був дуже рад, що то задля того страха зайшов до нього Яричовський.
— Хіба ви, панє ржонцо, за ним просити будете, бо так, то я би його не пустив нізащо. За таке, панє добродзєю, то кримінал... є на те. виразний припис кодексу...
— Ну, то я прошу за ним,— каже Михась.
— Станеться! зараз кажу його випустити... Чогож би я для вас, мій панє Міхалє, не зробив, для мого будучого, як ся називає, зятя...