— А як не дасться ублагати? — питає о. Юліян.
— Тоді піду проти його волі, використаю мою власновільність...
— Так то розумно! — скликнув о. Юліян.— Перестань, Вандзю, плакати...
Вандзя успокоїлася, утираючи заплакані очі.
— А чи то певне, що ви говорите? — спитав ще о. Юліян.
— Даю моє шляхотське слово!
— От бідна дівчина! — говорив ніби до себе о. Юліян, ходячи по хаті.— Нащо тобі було попадянкою родитися. Шляхта тебе цурається, хоч ти така добра шляхтянка, як і вони... Але де тепер "цноти" шляхетські? Де? Всьо то за мамоною біжить, як муха за медом...
Та молоді вже не слухали того монольогу о. Юлі-яна. Вони сиділи біля себе, держачись за руки, і були щасливі...
XVII.
Другої днини Михась проти свойого звичаю спитав Юзя:
— Куди ти вчера їздив?
— До Чорнилини, до моєї судженої...
— Хлопче! — крикнув Михась, аж вікна задзвеніли,— я раз казав: вибий собі ті дурниці з голови, бо я на то не позволю!
— Я, прошу тата, власновільний і мені позволения не треба,— сказав твердо Юзьо.
Михась не надіявся такого слова. Його поразило немов громом. Станув серед хати як закаменілий. Кілька хвиль не міг слова промовити, в голові йому шуміло, наче в млині. Він, Михась стрінувся з бунтом рідного сина, коханої дитини, для котрої зробив би все, життя своє віддав би... Михась нагадав собі, що Юзя визволив з під своєї опіки. А то визволення видурено у нього так хитро, що не оглянувся...
— Отже на то ти видурив у мене власновіль-ність? — заговорив він до сина.— Так ти одурив рідного батька! Гляди, чи то вийде тобі на здоровля... І щож, таки хочеш користати з своєї власновільнос-ти? — питав дальше Михась, дивлячись на Юзя.
— Хочу, коли не можна інакше.— Відповів син, понуривши очі в землю.
— Коли так, то фора з двора, панє брацє! аби тут і дух твій не пах! Марш на своє! з нами квіта! —. і Михась отворив широко двері, показуючи їх рукою синові.
Юзьо пізнав, що вразив батьківське серце. Клякнув перед ним, складаючи руки.
— Тату, таточку! даруйте мені це! не гудіть мене! Щож я бідний маю робити, коли серце так хоче? Не відтручуйте мене від себе.
— Марш! — заверещав Михась,— тут для двох власновільних нема місця!
— Тату, вибачте! — Благав Юзьо крізь плач. Але Михась був неумолимий.
— Не скавули, щенюку, і не доводи мене до гріха, бо як візьму нагайку, то нагадаю тобі економ-ство... Марш мені з очей! — і Михась кинувся до алькиря за нагайкою, потручуючи Юзя, коли той хотів хапати його за коліна.
Не було ради. Юзьо проковтуючи сльози, вийшов на двір. В ґанку стрінувся з матірю, що почувши крик Михася бігла ні жива ні мертва у хату.
— Мамо, мамо! — звернувся Юзьо до неї,— тато мене виганяє...
Міхаліна вбігла в хату.
— Михасю, бійся Бога, вгамуйся! Як можна рідну дитину з хати виганяти?
— Він вже пан, власновільний... най йде на свій хліб... Не бійся, батько вже постарався, що син матиме на чім панувати, ото вже тепер не треба батька, можна й проти нього стати... А тут двох панів за багато! Най йде на своє панство. Най має своє гні-здочко, бо моє, шляхетське, для нього чуже...
Михась був такий лютий, що небезпечно було з ним перечитися.
В хаті Михася настав сум, як по вмерлім. Вістка об тім, що Михась нагнав сина, розійшлася блискавкою. Слуги шептали собі по кутах і жалували Юзя. Міхаліна плакала. Стефаньо вернувся з поля і не знав, що на те порадити. Ще на подвірю йому сказали, що сталося.
Юзьо стояв в городі, опершись руками на пліт. Дивився в даль, не тямлячи, що з ним робиться. Розум дораджував йому забути про Вандзю і покоритися перед батьком. Того домагалося його сумління. Але серце бунтувалося; Вандзя запустила в ньому сильне коріння. Вирвати його — значило роздерти бідне серце.
Вже смеркалося. Стефаньо, розвідавши від челяді все подрібно, пошукав за братом. Прийшов до нього так, що той не чув, коли Стефаньо положив руку на плече брата.
— Юзьо, брате мій бідний, що з тобою?
Юзьо начеб прокинувся зі сну. Це була перша людина, що до нього сьогодні так мягко заговорила. Юзьо кинувся до Стефаня, обняв його за шию і став страшно плакати. Стефаньові теж станули сльози в очах. Голубив брата до себе, пригортав до грудей, гладив по лиці своїми мозолястими руками і успоко-ював, як міг. Але Юзьо плакав, не міг прийти до слова, хоч кулаком рот затикав, аби троха вгамуватися.
— Стефаню, брате мій! я дуже нещасливий...
— Успокійся, воно ще буде інакше... Я сам тата перепрошу.
— Подумай собі, мене тато вигнав з хати, як пса...
— Тато дасться перепросити, я знаю. Він лиш розжалений на тебе, що хочеш проти його волі женитися... Який чорт надав тую дурну козу, що через неї тілько гризоти!
— Не говори так, Стефане! ти не знаєш, як я її люблю... жити без неї не можу...
— Тьфу! якась біда причепилася! А щож зробиш, як тато не позволить?
— Най робиться, що хоче, я мушу її взяти... Ко-би ти знав, яка вона гарна!
— Тобі все дурне в голові... Слухай, Юзик! тут треба найперше про це подумати, як тата перепросити, бо нещаслива твоя година...
— Роби, брате, що можеш, бо я ледви на ногах стою. Я сьогодня не мав нічого в роті...
— Ось як воно! тьфу! через дурну дівку... Зажди тут недалеко, я буду з татом говорити...
Стефаньо побіг в хату. Михась сидів при столі, оперши голову на руки. В другім кінці сиділа Міхаліна з заплаканими очима та йно порохкувала. Стефаньо підійшов і поцілував батька в руку. Михась прокинувся.
— То ти, Стефаню? Ти мій господарику любий! — заговорив до нього Михась, гладячи його по голові, і пробував усміхнутися.— Богато нині зорали?
— Зоралисьмо шмат, але завтра ще годі буде сіяти, бо ще земля дуже вохка...
— Роби як знаєш... Моя голова тепер така розбита, що я не можу о нічім гаразд подумати...
— Ей бо тату, ви собі то так дуже до голови берете, а то ніщо не варте... Чи то варто задля якоїсь там попадянки так гризтися?
— Говориш, бо не знаєш, як то було....Той ледар мені говорить, що не потребує мойого дозволу, бо він власновільний...
— Говорить, бо ще дурний... Годіж його за те з хати виганяти... таж то ваша дитина!
Михась змяк від тих простих слів свойого сина, в очах станули йому сльози.
— Так, так, тату! Най вас Юзик перепросить і всьо буде гаразд. Він также бідний: сьогодні не їв нічого цілий день...