...Завтра, якщо буде все гаразд, мені з ними йти в атаку...
З брезенту падали на коней сумні краплини, падали і випаровувались від тепла, що збереглося в конячих тілах ще з жнив. Моя Волга, як президентська коняка, спала під окремою лампочкою, спала, намагаючись уві сні витягнути язиком з-поміж зубів застряглу соломину. У Волги на копиті лазило сонечко, а сірою пропиленою смугою від гриви до нього лізло друге.
— Самольот Пароплавович! — Між тепло дихаючими кіньми в лискучому прорезиненому плащі, у форменій фуражці стояв фашистський генерал. Складені на грудях руки, темний погляд з носатого блідо-жовтого обличчя, гітлерівська свастика на рукаві, кобура на поясі.
— З ким маю честь?
— Генерал Йодль.
"Що за цирк!" — подумав я.
— Генерал Йодль, товаришу Самольот Пароплавович,— і він підійшов до мене,— ферштейн зі?
— Їх ніхт ферштейн.
— Я так і знав, товаришу Самольот Пароплавович,— і його сивувата щетина блиснула під лампочкою якимось могильним блиском.— Тоді поговоримо по-вашому.
— Слухай, піжон, я тобі зараз наклепаю мордягу і розжалую в рядові — свідків нема.
— Я не піжон і не рядовий. Я — генерал Йодль.— І він поклав руку на кобуру.
Божевільний, не інакше як божевільний, і як він сюди потрапив?.. Потрапити міг, але де він узяв новісіньку форму фашистського генерала?.. Чи, може, це я вже здурів від цих проклятущих дощів і дожився до того, що вночі у степу серед коней мені ввижається чортзна-що в образі фашистського іхтіозавра?
— Не думайте, що я божевільний. Я нормальний. Я — ветеринар Яковенко, вхажую за вашими кіньми. Але я — генерал Йодль.
— По совмістительству?
— Так. Вам генерали потрібні?
Мені стало цікаво: такого діалогу і ситуації не придумаєш — поїхали далі. Байдужим, лінькуватим голосом, мляво сплюнувши собі під ноги, я відповів:
— Генерали мені не потрібні. У мене є один.
— Знаю. У вас є один — ваш військовий консультант по кавалерії генерал-лейтенант Микола Іванович Романець.
— Герой Радянського Союзу,— втомлено проказав я.
— Я не про те. Артисти-генерали вам треба? Я вмію все. У мене є досвід.
— Ветеринарний?
Очі Яковенка зневажливо звузились, і, простежуючи повільне падіння краплі з брезенту, він сказав:
— Пожалкуєте... Але я чоловік не гордий — згоден на денікін-ського офіцера. По руках? — і Яковенко простягнув мені стручкуваті пальці.
— І офіцерів не треба. У мене їх повно.
— Я візьму недорого,— з почуттям власної гідності змилостивився Яковенко.
— Ні, дорого-недорого, генерале, а рядового денікінця можу дати.
— За кого ви мене маєте?
— Та мені самому незручно, генерале, але інших вакансій у мене нема.
Яковенко подумав, заклав руки за спину і високими лелечими ногами у генеральських чоботях-витяжках прокрокував між кіньми брезентовою конюшнею вглибину, там, де було темно, там він, очевидно, підняв руку, намацав під стелею патрон, вкрутив лампочку, освітився і опустив руку. Якусь хвилину він дивився собі під поги, наче поночі видивляв на городі спілі помідори.
— А почому за рядового? — рівним голосом спитав він мене.
— Три рублі в день, як усім,— відповів я.
— Не згоден,— твердо сказав Яковенко.— Після війни я в "Адміралі Нахімові" знімався Тоді платили по тридцять.
— Так то ж на старі гроші.
— Все одно не згоден, товаришу Самольот Пароплавович.
— Зніміть цей забацаний плащ, поки я вас ще не прогнав утришия.
Яковенко став ще жовтіший.
— У мене завтра прем'єра у нашому Домі культури, і я граю Йодля. Я всіх німецьких генералів переграв. А тепер я граю Йодля. А ви, товаришу Пароплаве Самольотовичу, краще б непорваним брезентом коней вкривали, ніж отак говорити!..
Я вийшов в ніч. Мокрими голосами від села згавкували собаки. Я пішов додому. "Самольот Пароплавович, Пароплав
Самольотович... мабуть, так воно і є... таким я і є... І що за народ, де не кинеш, там і артист..."
Вранці, ще було темно, я почув з коридора голос Ганни Андріївни:
— Хто-хто?
— У вас живе мій тато?
Я вискочив у коридор: перед Ганною Андріївною з портфелем у руках стояв мій Дмитро. За ним на порозі з набряклими вусами топтався незнайомий мені чорнуватий чоловік. Від нього пахло бензином. Все стало ясно. Все-таки, для ясності, я запитав Дмитра:
— Втік?
— Тату, здоров,— в тринадцятилітньому голосі мого Дмитра звучала свобода і незалежність.
— А бабуня? А школа?
— Лишив їм по записці. А потім, у мене ж то канікули!
— Так до свят ще кілька днів.
— А я ж з портфелем, тату! — Невиспані Дмитрикові очі світилися тією тихою золотою радістю, коли він мене довго не бачить і коли в нього в кілька днів або й тиждень побути зі мною.
Чорнявий чоловік з дощовими вусами сказав:
— Я — Молдплодоовощ, плечевий. Їду я з Києва на Кишинів, біля Виставки голосує ваш реб'ятьонок, шапка на голові, а мені ж по трасі...
З кімнати задзвонив телефон. Дзвонив директор.
— Олексійовичу, біда,— директор щось жував, не міг ніяк проковтнути, нарешті, проковтнув.— Я так і знав, я так і знав!..
— Що за біда? Тільки без емоцій.
— З "Мосфільму" телеграма: категорично і терміново вимагають полк. Ми всі строки прострочили.
— Миколі Івановичу показували?
— Ще ні.
— І не здумайте.
— Як? Це ж офіційна телеграма! Буде скандал! І до того ж нас штрафонуть, як нам і не снилось! У нас — ні копійки. Я вже дав розпорядження готувати вагони.
— Поїдете у цих вагонах самі. Разом зі своїми заступниками. Не забудьте — беріть квитки тільки в один кінець.
Стало тихо. Потім у трубці пролунав постріл. Я поклав трубку на стіл і вийшов на кухню. Дмитрик вже вмився і, притулившись до теплої грубки, уминав пиріжок.
— А небо вияснюється,— сказали помолоділі мої господарі.— Сідайте, сідайте, Олексійовичу, та добре на сьогодні підкріпітесь, бо з чим, як казав один, не шутить!
— А чого ж, можна. Бо дійсно, хто не жартує!
— Тату, дай і мені коня, я теж хочу позніматись,— Дмитрик вже встиг забрати на себе всю білу глину з грубки.
— А ким ти хочеш бути, синочку, червоним козаком чи білогвардійцем?
— А ти хто? — примружив до мене золоті очі мій побілений грубкою нащадок.
— Твій тато — червоний президент — козак,— і Ганна Андріївна ніжно обняла мене за плечі. Ніколи не обнімала. Сьогодні обняла, бо небо ж прояснюється!