Раз зведена на дорогу загальних тем та оповідань розмова йшла живо. Охочих слухати було багато, та були між нашими сусідами й незвичайні майстри-оповідачі. Сипались анекдоти, спомини з давніших літ, про кошутську війну, про тісні роки, про мандрівки наших селян на Поділля в службу або на Покуття та на Буковину за кукурудзою. Особисті пригоди перепліталися з короткими та меткими характеристиками людей — подолян, гуцулів, бойків — та місцевостей: Коломиї, Городенки, Садогори, Черновець.
Та ось сокира готова. Ще раз розпікає її батько, але лиш до червоного, і потім застромлює вістрям на два пальці в холодну воду,— вона гартується. А потім на шрубстак із нею та підпильник, щоб обгладити, а нарешті на точило, щоб наострити,— і готова невідлучна товаришка селянина чи то в лісі, чи при плузі, чи при фірманці, всюди, де треба "скріпи рукам". Коваль радісно глядить на своє діло, любується ним кілька хвилин, а потім дає в руку сусідам. І мандрує нова сокира з рук до рук. Кождий обзирає обух, пальцем пробує, чи остре вістря, обзирає лезо, чи гаразд виклепане, все обзирає, немовби се була його власна сокира.
— Ну, тота подовжить! — каже один.
— Мені би тоті дубики тепер, що вона їх вирубає! — зітхає другий.
Щасливий властитель нової сокири дивиться на неї з гордощами, з любов’ю. Він бачив, як її робили від самої першої хвилі, відколи вона була ще пригорщею старих гонталів. Він помагав дути міхом, бити молотом при її робленні — вона, значить, почасти й його власне діло. Він весело дякує ковалеві, добуває з торби плескату півквартівку з горілкою. Батько велить із хати принести чарку, бохонець хліба, півплесканки сиру на дерев’яній тарілці — і починається частування, "обливання" нової сокири.
Батько випиває чарку горілки, закусує і береться до нової роботи; решта товариства частується, гуторить, жартує. Сей марить наяві: якби мені дві-три сотки, то я би те й те зробив та показав! Другий числить, кілько грошей у остатнім році перейшло через його руки.
— Дванадцять десяток — бігме, кумочку, дванадцять десяток, як один крейцар! Яка би то пара воликів була! А так що? Як в пальці тріс. Ні чоловік в’їв, ні впив, ні красно входив, лиш дідьчій матері годив.
— А вам, куме Марку,— обертається один до нашого простодушного сусіди,— якби вам так дванадцять десяточок тепер, що би ви зробили?
— Я-я-я,— заїкається Марко,— вже би-би-би я зна-на-нав, де їх сховати.
— Певно, завинули би в шматину та запхали де під стріху! — жартує дехто. Марко не силкується реплікувати, тільки хитає головою, мовляв: жартуйте здорові, а я своє знаю!
Інші радяться про свої хатні справи: у того корова положилася, там дитина кашляє; інший хвалиться, що вчора з полукіпка пшениці намолотив п’ять чверток. Обмови, осуджування неприсутніх батько не терпів і коли кому заганявся язик у той бік, умів зручним зворотом або притинком збити його з дороги, а молодшого, бувало, й попросту покартає: "Не пхай носа до чужого проса!" Так само не любив батько нічого сороміцького в розмові: сам він і при ньому вся компанія все держалася в межах приличності, звісно, такої, яку можуть допустити собі чесні, статочні господарі. З жінок деколи жартовано, а батько любив оповідати звісну притчу про дівку-скуску на доказ, що "жіноча натура й невинного веде до гріха".
— Бо то раз жив один отець зі своїм сином у лісі двадцять літ. Хлопець так і виріс у лісі, не видівши живого духа, крім свойого вітця. А як минуло двадцять літ, каже отець:
— Ну, сину, підемо троха в світ подивитися, як там люди жиють.
А син каже:
— Добре, тату!
Пішли. Приходять до села, а на краю села кузня. Вступили вони до кузні, посідали, син дивиться на ковалеву роботу, а далі каже татові:
— Тату, може би, й я поробив троха?
— Добре, синку, пороби.
Парубок приступає до огню, де власне грілося залізо, але не бере кліщів, тілько хапає розпечене залізо просто в руку, кладе на ковало та й кує, а залізо не пече його ані дрібки.
Коваль витріщив очі на такого челядника, а батько нічого, лише каже синові:
— Ну, що, сину, добре робота йде?
— Добре, тату.
— Як схочеш, то можеш тут лишитися. Але перед тим ходімо ще троха далі, бо ми ще дуже мало світа виділи.
Добре. Пішли далі селом, а на вулиці пострічалася їм дівка. Син став, дивиться — що то, ще не видів такого, а далі питає:
— Тату, а то що таке?
— То, синоньку, скуска,— каже старий.
А у сина аж очі розгоряються.
— Ей, тату, якби-то ми в лісі мали таку скуску!
Пізнав старий, що в хлопцеві кров заговорила, та й каже:
— Ну, годі, сину! Будемо вертати додому.
Вертають. Прийшли знов до кузні, а старий каже до
сина:
— А що, сину, може, хочеш іще троха покувати?
— Добре, тату, — каже син.
Та й знов по-свойому: йде до огню, а там залізо розпечене. Він хап рукою за залізо. Ей, як не крикне, як не хопить руку назад! А долоня вся міхуром стала. Обпік дочиста. А старий каже:
— Видиш, сину, то за те, що ти тої скуски захотів.
Та й забрались оба і пішли назад до лісу.
Батько оповідав сю притчу жартом. Аскетизм, що лежить у її основі, був зовсім чужий його вдачі. Навпаки, все і всюди він був чоловік товариський, громадський. "З людьми і для людей" — се був девіз його життя. І досі тямлю, яке велике враження зробило на мене його оповідання про того святого, що просив бога, щоб його увільнив від людської любові.
— То ще за давніх часів було, як жив один славний доктор. Він багато помагав людям, а бог дав йому таку ласку, що всі люде любили його. Ну, так до нього липли, як мухи до меду. Куди обернувся, куди поступився, всюди в нього були приятелі, а з ким лиш раз заговорив, той був би за нього і в огонь скочив. Аж раз, ідучи лісом, здибав діда, зовсім голого, оброслого волоссям від ніг до голови, як молився в якійсь печері.
— Що тут робиш, діду? — питає лікар.
— Богу служу,— каже дід.
— Як же ж ти йому служиш?
— А бачиш: я відкинув усьо світове, відцурався всього і молюся та оплакую свої гріхи.
— А не ліпше би ти служив богу, якби був лишився в світі та працював для людей?
— Не можна разом служити богу й мамоні,— відповів дід. — Люде й їх усі гризоти, турботи та заходи — то мамона. Хто кому служить, від того нехай і платні жде. Я служу богу, і бог мені відплатить, а хто служить людям, то чим йому відплатять люде в день страшного суду?