І до чого тільки не додумаються такі люди.
Деякі керівникихіміки, наприклад, доводять, що вода в річці чи в ставку псується від листя, що падає в неї з прибережних дерев, що така вода шкідливо впливає на паровозні чи інші якісь котли. І що роблять? Вирубують "вікові гіганти", дерева, що ростуть на берегах річок, ставків. І ніхто не вхопить їх за руки, не крикне:
— Що ви робите? Чи ви подумали про те, що, винищивши дерево, ви губите річку, вона висохне і зовсім не даватиме води і для паровиків, і взагалі для людей! Невже не можна винайти інший спосіб знешкодити ту кринську воду? Та локомотиви осьось атомною енергією рухатимуться, а такі от "специ" ладні всі дерева й квіти винищити, щоб їм зайвий раз не довелося почистити казана в паровику!
А скільки зіпсовано річок стічними брудними заводськими та фабричними водами!
Лунають заклики про те, що треба закликати до порядку всіх, хто завдає лиха нашій прекрасній природі!
Давно пора!
ІІ
Є ще інша категорія людей. Назвати їх ворогами природи не можна, але вони якось по-своєму розцінюють, ну, хоча б, приміром, красу в природі…
Ми не зачіпатимемо хворих людей, що говорять про себе:
— Я — нервиной! Або:
— Я — нервиная!
Така людина може жбурнути в солов'я калошею:
— Розтьохкався мені тут! Тьохкає, ніби тебе за ішіас смикає!
Таких людей можна зрозуміти! Що з ними поробиш: вони нервинії…
А от як зрозуміти цілком здорову людину, що, дивлячись на розквітлий кущ бузку, уквітчаний розкішними махровими пахучоп'янючими квітамигронами, скривившись, мимрить:
— Понасаджували! Хіба не можна замість бузку терном засадити: і на пироги було б, і на тернівку!
У Харкові біля пам'ятника Т. Г. Шевченку є чудесний розаріум. Які ж там троянди викохали харків'яни! Така краса, такий аромат, що дивишся, нюхаєш і думаєш, що в Харкові не Лопань, а мінімум — Десна тече. Той розаріум свідчить про те, що харків'яни красу люблять і що взагалі без троянд Харків би здавався старішим літ на кільканадцять.
А от і серед харків'ян є монстри. Гуляючи в розаріумі, почули ми:
— Квіти! І такий клапоть землі! От якби картопля!
І що ви гадаєте: земля не розверзлася й не поглинула отакого картоплемрійника!
Ми вирішили, що то ізрік не харків'янин. То якийся приїжджий із тих, що, одружившись, на другий день узяв ножиці й порізав усі ленти в своєї дружини на січку.
Є ще, на жаль, і такі.
ІІІ
Бувають і такі монстри.
Державний млин. На тому млині плодиться й живе чимало голубів.
Жили симпатичні птахи, живилися розсипаним зерном, а то, дивись, якийся любитель од щедрот своїх кине їм жменюдругу одвійок, і живуть собі пташки, літають, воркують, очі радують.
І принесло на той млин нового головбуха.
Що принесло?
Таких людей приносять не відділи кадрів, а здебільша нечиста сила.
Головбух перестріляв з рушниці голубів, та ще хитро перестріляв, захищаючи, мовляв, од шулік та від рябців. Ви гадаєте, що головбух узагалі проти птахів? Нічого подібного!
Замість голубів він курей завів на держмлині. Побудував курника і підгодовує власних курей державним зерном!
Що йому до того, що голуб — емблема миру, що голубів наш народ любить, як символ чистоти, вірності, краси?
Таким людям, як той казав, хоч пір'я та вовна, аби кишка повна.
Голуби, як ми знаємо, окраса багатьох великих радянських і європейських городів і взагалі населених пунктів.
Київ колись теж мав чимало цих чудесних пташок.
Війна знищила голубів, але тепер кияни дбають про те, щоб їх розплодити в своєму місті. Та не тільки кияни!
А от декому голуби не до вподоби!
Їм рідніші кури, але не звичайні кури, а ті кури, що вигодовуються державним зерном.
На державному млині є, розуміється, комсомольці, є, очевидно, й стінна газета. От узяли б і намалювали демонстрацію робітників за мир. Усі йдуть з голубами в руках, а головбух їхній — з куркою! Та ще й з смаженою!
Хай би помилувався!
Ми — за голубів! Ми — і за курей!
Ми — за охорону і за розквіт чудесної нашої природи!
"ТА БУЛИ В КУМА БДЖОЛИ…"
Прийшов одного разу пасічник до голови колгоспу та й каже:
— Товаришу голово! Якось воно мені вроді ніяково біля одного вулика пасічникувати! Один тільки вулик у нас після зими й залишився!
— А таки залишився, кажеш? — сердито перепитав голова.
— Та один тільки й зостався! — сумно підтвердив пасічник.
— Із отих кусючих? — буркнув голова.
— Та де там їм уже кусатися? Ледве гудуть! — махнув рукою пасічник. — Може б, чи купити де бджілок?! Для них же в нас розкіш яка: навкруги ліс, лук тих, скільки око гляне, та й гречки ж цього року посіяли сорок п'ять гектарів! На самій тільки гречці дев'яносто вуликів можна випасти! А в нас один вулик! Сусіди сміються! Ви б таки приїхали та подивилися: я й місце добре для пасіки приготував вуликів на півтораста: і ліс, і луки, і до гречки недалечко!
— Добре, приїду! — кивнув голова.
* * *
Хоч і не дуже хотілося, а таки приїхав голова на пасіку.
— Показуй, де вони, оті твої бджоли? — запитав він у пасічника.
Під молодою черешнею сумував один-однісінький даданівський вулик.
— Оце бачите? Оце й уся наша пасіка! Страм людям показувати!
Чи то воно духом од голови колгоспу якимось таким дуже інтересним після сніданку одгонило, чи то, може, з іншої якоїсь причини, а тільки ж бджоли дуже близько біля головиної голови почали літати і якось сердитіше дзижчати:
— ДзззІ
Голова нервово махнув рукою:
— Іч яка скажена комахаї
— Дззз! Дззз! Пасічник у крик:
— Не махайте! Ось не махайте на пасіці руками! Я вас прошу, не махайте! Спокійненько стійте!
— Дззз!
— Я не руками, я портфелем! Та киш ти, будь ти…
А старі пасічники вже давно помітили, що бджоли дуже портфелів не люблять! Та ще, не дай бог, як тим портфелем замахати в пасіці!
Ех, як узялися ж бджілки за голову, так той тільки ойкати почав.
— Ой! Ой-ой-ой! — та все махає портфелем.
— Киньте портфеля! — крикнув пасічник.
Голова кинув портфеля, нап'яв на голову піджака й уткнувся головою в бузину.
Стоїть голова, уткнувшись в бузину головою, та вихає попереком, як молодий стригун. Вихає та кричить:
— Давай машину! Машину давай!
Під'їхала "Побєда", ускочив голова в машину й помчав додому.
Дома прикладав до носа, до очей, до потилиці холодну глину. І все лаявся.