Остап. Ходім, князівно, я поведу тебе по світлицях ІБогданових і покажу ті скарби.
З і наїда (гордо оступається, до Остапа). Нехай гпотім колись! Ми не швидко од'їдемо.
Остап. Ти, мабуть, гордуєш нами, козаками? А ми людці нічого собі. Поживеш в нас у Чигирині, то й звикнеш до нас.
Зінаїда. Побачимо. Може, звикну, а може, й ні. (Важко зітхнувши). Цього я й сама не вгадаю в цей час.
Христина. От я одразу вже й звикла тут, і мені тут веселіше, ніж у мами вдома. Тра-ла-ла! (Ходить й приспівує на ході).
Стеткевичева Маруся. Я ж кажу, що так. Скрізь для неї гарно, а в мами погано. (До Виговської). Кажи вже ти, сестро, що-небудь їй, а я не буду... вже, гм. Ет!
Остап. Хвалю тебе, Христино, за весзлу твою вдачу. На тебе не найде ніколи ні сум, ні жаль. Еге так?
Христина. Нехай тільки найде на мене, то я йому дам одкоша! Тра-ла-ла! (Бігає й пустує, здіймає з стіни рушницю). Ану, спробую, чи добре стріляє ця рушниця? (Зінаїда й Стеткевичева однімають рушницю).
Остап. А ми, князівно, люде веселі й не гордовиті. Козакам нема часу нудиться, але сміятися та співать доводиться таки частенько.
Зінаїда (одходить од його). Не всі люде, сотнику, вдалися одні в других. Я в тебе не вдалася, а ти в мене не вдався. (Тихо). Але які ж в його пишні очі! Я таких і досі не бачила нігде. І в сні мені такі не снились. Ох, що ж то буде зо мною? Сумом та жалем починається моя любов до цього степового красуня в цьому козацькому Чигирині. Щось недобре віщує моє серце!
* Христина (знов здіймає рушницю). Ой, спробую, як вона стріляє! (Зводить курок; рушниця вистрілює). Бах! як славно стріляє! Трах-тарарах!
Зінаїда. Ох! поганий задля мене знак в Чигирині!
Усі (встають і з переляком). Ой боже мій! ох лишенько!
Завіса спадає. ДІЯ ДРУГА
На сцені садок за палацом Богдана Хмельницького; ґанок коло палацу виступає в садок; за палацом гай і замкова гора; на горі твердиня з високими баштами. Дія діється в неділю.
ВИХІД 1
Князівна Зінаїда Соломирецька й Христина; убрані в голубі довгі з широкими викладчастими комірами літники, юбки;
обидві в червоних черевиках, в високих на п'ядь білих кибалках, обвитих впоперек рядками дрібненьких квіточок та зібганих і поморщених вузеньких стьожечок.
Зінаїда (походжає по садку). Які тут чудові ліси й гори, садки й гаї! Пташки щебечуть, соловейки співають, квітки зацвіли. Який зелений рай! Я тут неначе в раї. Як мені весело! Яка радість в моєму серці! Я тутечки в гостях вольна, мов та пташка: співаю, бігаю, гуляю, коли сама схочу, не так, як у палаці мого тата, де я жила взаперті, все під доглядом, все тільки пряла та в костел воздушки й покрівці вишивала. (Біжить по стежці, рве квітки й закладає собі за вуха).
Христина (доганяє її). Ну та й швидко ж ти літаєш по садку, мов та зозуля в гаю шугає; і догнать тебе не дожену. Зінаїдо! я догадуюсь, чого це ти в Чигирині стала така весела, що оце аж підскакуєш.
Зінаїда. Ні, серце моє! ти про те й не знаєш, і не відаєш, і навіть не догадуєшся.
Христина. Ба догадуюсь! Ти тутечки стала така весела тим, що за тобою не ходить слідком одна персона... один... пан...
Зінаїда. Пан? Котрий це пан? Який же він з себе?
Христина. Високий та гнучкий, як чапля, кандиба-стий; голова довга та тонка, неначе в лошати; вуха стирчать, як у зайця, а ніс отакий-о! (Показує пальцями, розчепіривши їх і приставивши до носа).
Зінаїда. Я одразу вгадала. Це ж князь Любецький? Добре ти малюєш парсуни, неначе вчилась малярству в Римі.
Христина. Ой, гидкий він, ще й пронозуватий!
Зінаїда. Ой, яка я рада, що вже півтора місяця його не бачу. Пхе! Аж уся іздригнусь, як згадаю, як він було лиже мені руки слиняними мокрими губищами, неначе теля. Пхе! Пхе! Я аж гидую. Втекла б од тих губищ аж на край світу. (Біжить стежкою. Христина біжить за нею).
Христина. Чи не думає часом він тебе сватать?
Зінаїда. Ой гвалт! Рятуйте мене з душею й тілом. Пхе! Пхе! Ой, хоч не кажи цього, бо він і справді залицяється до мене.
Христина. Ото жених! (Регочеться).
Зінаїда. Правда, що жених! Вже Охрім Крутив'яз багато кращий за нього. Ой, яка я тут весела на волі в
цих пишних Богдановйх садках, на волі, на всій своїй волі! Тут за мною ніхто й не зирить і не стереже мене. Я тутечки зовсім вольна.
ВИХІД 2 Зінаїда, Христйна й Ю р а с ь,
Ю р а с ь (виходить з латинською книжкою і, не примічаючи паннів, вчить лекцію напам'ять). Oratio Ciceronis pro Catilina. Quousque tandem, Catilina, abutere patien-tia nostra! Quousque tandem, Catilina, Catilina, Catilina... 1 Ой, трудне ж завдав мені вчитель на лекцію, та ще й напам'ять. Quousque tandem,— quousque tandem... Quousque, quousque2.
Христина (вибігає з-за куща, висмикує книжку в його з рук, шпурляє). Отак його! Отак! (Топче книжку закаблуками).
Ю р а с ь. Що ти робиш? Оддай! Оддай мені книжку! Я люблю вчиться.
Зінаїда (виходить з-за куща). А стид, а сором, Христино! Навіщо ти ото мордуєш книжку?
Ю р а с ь. Мабуть, щоб не була дурна та вчилась краще.
Зінаїда. А хіба ж книжка винна?
Ю р а с ь. А певне винна книжка та вчитель, а не я. (Зінаїда й Христина регочуться). Я ніколи ні в чому не був винен.
Зінаїда. Бо тобі ж таки треба вчиться: ти ж колись будеш гетьманом.
Ю р а с ь. Я хочу вивчиться, бо буду гетьманом. Вчи й ти, Христино, Катіліну.
Христина (регочеться). А мені воно навіщо! Хіба я в ченці пострижусь, чи що? То ченці в Києві розмовляють латиною.
Ю р а с ь. Та й я не думаю йти в ченці.
Зінаїда. А хто знає. Може, й ти колись будеш ченцем: бо ти дуже любиш молиться богу та вчити латину.
Ю р а с ь. В ченці? Ще що вигадай! Сама йди в черниці. Я хочу женитись, а не постригаться в ченці. Христина. От тобі на!
З і н а ї д а. Так зарані? Ти ще дуже молодий.
Христина. А кого ж ти думаєш сватать?
Ю р а с ь. Та вже ж не тебе, а когось іншого.
Христина. Чом же не мене? Хіба я не гарна? От дивись, які в мене гарні очі (кліпає очима); дивись, як я вмію моргати бровами (моргає на Юрася); а які в мене кучері пишні!
Ю р а с ь. Чванься, чванься, бо ти чваньковита та ще й прудка, як та коза. Я не хочу брать кози. Я хочу сватать тебе, Зінаїдо, бо ти гарна. Господи, яка гарна! Я тебе люблю, господи, як люблю! (Обнімає Зінаїду й хоче її поцілувать. Христина регочеться).