Я ще раз стрепенувся при виді сього лиця, освіченого наполовину жовтавим промінням лампи.
— Живий! — буркнув дід, поклавши долоню на моїй груді в околиці серця.
Я хочу крикнути, але не можу: з моїх уст іде лише якесь ледве чутне стогнання.
— Спите, паничу? — питає дід.
Я дивлюся на нього, не змигаючи. Далі з великим зусиллям ледве чутно промовляю:
— Ні.
— Ну, богу дякувати, що ви живі! Я вже думав, що по вас буде.
І він, увесь тремтячи, знов лягає на своє ліжко і заходиться кашлем.
— Довго я спав? — питаю я.
— Спали! Місяць уже... Між життям І смертю. Вчора доктор уже рукою махнув... Як вам тепер?
— Або я знаю. Здається, нічого не чую.
— Лежіть тихо, не рушайтесь. Дасть бог, подужаєте.
Він знов кашляє, та в перестанках щось бубонить. Чи молитву, чи до мене щось говорить, не можу розуміти. Сон мене ломить, і я засипаю.
Від тої ночі я почав приходити до себе. Щоправда, помалу. Голова боліла ще, тіло було зовсім ослаблене, мене мучили сонні привиди, а особливо слухові галюцинації. Ві сні дідове кашляння видавалось мені то сотні раз повторюваними вистрілами з карабіна тут же над моїми вухами, то журчанням та хрупостінням жорен, уставлених коло моєї голови, то скрипом дуплавої верби серед осіннього вітру. Так само й інші згуки,що десь-колись чути було в нашій келії, приймали для мойого хорого слуху страшну, в сто разів прибільшену силу і мучили мене. Та звільна все те улягалося, і я почав видимо набирати сили. Тільки лице діда Гарасима лишилося для мене страшним і відразливим; не додавали йому принади ані глибокі зморшки, якими було пооране його чоло, ані дрібно сфалдована темно-жовта шкіра довкола сліпих очей, ані великі фалди терпіння, що з-під очей крутою річкою бігли до кінців його уст і губилися в пралісі його білої бороди. До його лиця з тими страшними сліпими очима і з тим страшним, немов гнилим, ротом, ротом казкового людожерця, я не міг ніяк привикнути. Борше вже привик до його голосу, старечого, розбитого голосу, який іноді, коли його дихавичний кашель давав йому на пару годин трохи спокою, вмів оповідати багато дечого цікавого.
Дід Гарасим ждав смерті. Він терпів на дихавицю, на безсонницю, на старече вичерпання сил; його вже не лічили і не оглядали лікарі, раз рішивши, що "з нього нічого не буде". Кождий сильніший напад кашлю міг закінчитися розривом його звапнілої аорти; кождий хвилевий сон міг бути його остатнім моментом. А проте він жив, мов упертий реп'ях, держався того нужденного життя. Іноді, лежачи тихо, без руху, я цілими годинами глядів на нього, і мені здавалося, що кілька разів я зловив діда Гарасима на якійсь дивній тривозі. Він цікаво вслухувався десь у щось, неспокійно рушався на своїй постелі, буркотав щось і крадькома наставляв вухо в мій бік, немов шпіонив мене, немов ждав чогось. Чим більше я приходив до здоров'я, тим частіше я завважував тривожний, неспокійний вираз на дідовім лиці.
— Що вам, діду Гарасиме? — запитав я його раз. — Ви ніби ждете чогось або боїтеся чогось?
— Смерті, паничу. І жду, и боюся.
— Ну, смерті всі ми ждемо, та й боятися її нема що,— мовив я.
— Я не того... Що там буде, ніби? То вже божа воля!— бубонів дід.
— Ну, а що ж вам таке? Видно по вас, що вас щось ніби гризе.
— Видно по мні? — простогнав дід, кашляючи. — Може й гризе, та що робити?
— Може би, ліпше сказати кому? Чей, би полегшало,— мовив я.
— Ет! — відповів дід і замовк. Я не допитував його більше.
IV
Одного дня недовершений самовбійця, що був засуджений на вічність і ще й на чотири роки, опустив нашу келію: його рани загоїлись настільки, що його помістили знов у його звичайній казні. Ми лишилися в келії лиш оба з дідом Гарасимом, якого стан тим часом значно погіршився.
— А що, лиш ми два тут? — важко дишучи, поквапно, ледве чутно зі зворушення промовив дід.
— Лиш ми два.
— Господи, тобі слава. Насилу діждався! Господи...— муркотів дід, зітхаючи, то кашляючи.
— Хіба що? Хіба той вічняк заваджав вам?
— А що мені?..
Дід, не договорюючи, махнув рукою, а відкашлявшись, додав:
— Не хотілося при ньому... Поганий він... Звір.
— Се ви через те, що він себе хотів зарізати?
— Зарізати? — проскрипів якось сердито дід. — Се його не мине! Се нечистий простягає до нього свої лаби. Він його не випустить.
— А за що його засудили?
— То-то, бачите! П'ять душ зарізав. Та й не в тім річ. Не один тут такий, а ще має бога в серці. Гріх по людях ходить. Згрішить чоловік та й покутує. Але бувають гріхи... Хоч би отсей... Пана й паню, панича й служницю... А служниця його коханка була, впустила його вночі, не знаючи, чого він хоче. Гадала, що до неї. А там іще панна була: як побачила, почала проситися: "Все, що хочеш, зроблю для тебе, піду з тобою, слугою тобі буду, лиш даруй життя!" А він при трупах батька й матері з нею... знаєте... а потім устав та й угородив їй ніж у саме серце. Ну, має такий чоловік бога в серці? І то, вважайте, ще хлопцем бувши, дев'ятнадцять літ! Тому його й не повісили, а засудили на вічність.
Дід лежав майже без духу, вишептавши поквапом, уривано отеє оповідання. Кашель носив його грудьми. Його лице посиніло, корчилося з болю. Я гадав, що сим разом уже буде по ньому, але ні, віддихався.
— А що ж то ще за чотири роки, що йому додали до вічності?
Дід махнув рукою.
— Дурниця. Се вже тут заробив. Дозорцю заколов.
На коридорі чути було стук кроків, гомін, якісь далекі крики та брязкання ключів.
— Знов когось сюди ведуть! — з переляком мовив дід, надслухуючи.
Кроки й голоси прогомоніли. До нашої казні не дали нікого. Дід важко дихав.
— Слухайте, пане,— мовив він, з трудом підводячись до половини на ліжку і обертаючи до мене своє страшне лице. — Я би хотів... я би хотів сказати вам щось...
Але тут його захопив кашель. Він ослаб, упав горілиць на ліжко. Пароксизм був сильний. Видно було, що дід усім зусиллям своєї волі боровся з хоробою, судорожно жмучи в жменях простирадло, яким був накритий.
— Успокійтеся, діду,— мовив я.— Ви тепер дуже ослаблені. Не говоріть. Пробуйте переспатися, може, вам полегшає, то тоді скажете.
— Боюсь... синку... боюсь, що не дочекаю завтрішнього дня... а хотів би... ще перед смертю... конче...