Дмитро допитливо подивився на блідожовтий, посічений зморшками, присушений вид жінки і задумавсь. Бувають такі хвилини, коли людина майже точно довідується, про що думає інша, і в Дмитра сильніше забилося серце, коли відчув, що не Григорій, а він подобався Марійці.
— Великий начальник іде — Петро Крамовий, заступник голови райвиконкому, — перехилився до Дмитра Григорій.
— Отой, що за троцькізм каявся в газеті?
— Він самий, — прошепотів Григорій. — 3 області на район перевели. Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння.
— Він може, — з неприємністю згадав давнину, коли вперше побачив Крамового у Варчука.
Огрядний білявий чоловік з портфелем під рукою, поблискуючи скельцями окулярів, недбало просунувся тісним рядом і сів перед ними. М'яке тіло, обтягнуте чорним піджаком, глибоко втиснулося в крісло і охопило складкою вигнуте бильце. Шия, червона і пітна, також нависала над білим комірцем.
На сцену вийшов кремезний, широкоплечий голова сільради Свирид Яковлевич Мірошниченко. Він сильно вдихнув повітря, бо округлилась складка під нижньою губою, окреслюючи вперте, пряме, ледь надкраяне посередині підборіддя. Поволі підніс угору велику руку, провів очима по рядках, на мить зупинив погляд на Дмитрові, видно, щось міркуючи. Гомін стихав.
— Товариші! — і глухим баритоном озвався дальній куток. — Шоб полегшити селянам вивіз хлібоздачі, райвиконком дозволив хліб відправляти не на станцію, а в район. Також хто має сортовий овес "золотий дощ" — може обміняти в райземвідділі: за один пуд одержить два пуди простого. А тепер драмгурток почне виставу.
"Це добре". — Дмитро прикидав у пам'яті, скільки зможе вивезти вівса на обмін. До нього нахилився Григорій.
— Везе тобі, Дмитре, з усіх боків щастя пливе, тільки прихиляйся.
— Звідки ти взяв?.. — "Свого щастя наче й не бачить", — спіймав правдивий погляд Югини.
— Хоча б і овес — мало не десятина у тебе, та який овес. А тепер виходить, що свій урожай подвоїш.
— Еге ж, це мені велика підтримка.
— Тепер і про худобу легше подумати.
— Легше, — поморщився: не хотілось при дівчині говорити про господарські справи.
В залі погасло світло, заколивалася завіса, і на сцені, наче в тумані, для чогось заворушились постаті, вони розкривали роти, трясли бородами, але про що говорили — ніяк не міг второпати, бо стало не по собі, коли відчув, що до дівчини, неначе ненароком, притулилось плече Григорія. Досадно було на себе, дивився в куток сцени, щоб не бачити Шевчика і Бондарівни, але коли відчув, що Григорій почав заслоняти дівчину, обернувся. Ні, то тільки здалося. І Григорій, і Югина зацікавлено дивились на сцену, сиділи, не торкаючись одне одного. Три мерехтливі жмурки світла нерівною дугою заіскрилися в правому оці дівчини, а ліве було затінене.
Після вистави до нього підійшов Свирид Яковлевич, глухо поздоровкався.
— Як живеться, Дмитре?
— Як? Наше діло, казав циган, просіє: ори, мели, їж.
— Ходімо, Свириде. — Крамовий вдарив пухкою рукою Мірошниченка по плечу і позіхнув, широко кривлячи рот.
— Зараз підемо. Знайомтесь з сином Тимофія Горицвіта.
— Приємно, приємно, — байдуже, ледве стулюючи щелепи, промовив Крамовий і сунув пухку рожеву руку Дмитрові. Той обережно потримав і випустив її, з неприємністю чуючи, як липкий піт зволожив його долоню.
Вийшли на вулицю.
Над сонним селом розляглася парубоча пісня, шляхом, світячи фарами, проскочила машина, з левади доносилось тремтливе іржання лошака, спросоння десь у клуні забився півень, охрипло заспівав і знов, уже тихше, вдарив крилами. Все було таким простим, звичним і близьким.
— Хороша ніч, — підвів голову Свирид Яковлевич. — У таку б пору тільки в млині сидіти. Тремтять, поскрипують снасті, шумить вода біля загати, зітхає колесо, рожеве борошно труситься з лоточка, гаряче, розпарене, а люди — звідусіль поз'їжджались — говорять до самого ранку про всякі новини. Там трактора придбали, там кіно відкрили, там у созі працюють. Новин тепер привезуть за одну ніч більше, аніж колись за рік... Добре зараз у млині.
Крамовий штучно засміявся.
— Чортзна, які селянські натури ідилічні — партизан колишній, партієць, голова сільради, член райвиконкому, а ніяк не звикне до широких масштабів. Ні, село, скільки його не переробляй, селом і залишиться. Це розсадник божків, межі, реакційних ідей.
Слово у Крамового впевнене, зважене. "Уміє говорити", — з неприязню подумав Дмитро і з надією подивився на Свирида Яковлевича.
— Пішла писати губернія, — не підводячи голови, щось роздумуючи, поволі говорить Мірошниченко.
— От тобі й пішла писати губернія, — зверхньо посміхається Крамовий. — Ти скинь свої рожеві окуляри і подивися на село. Що це? Стихія! Дрібнобуржуазна стихія, і її нічим не підважиш.
— Це не визначення сучасного села, а високомірний плювок на нього, — почав злитись Мірошниченко.
— Юпітер, ти сердишся? Значить, ти не прав.
— Отож і є, що і ти з своїм Юпітером заодно.
— Може, неправду кажу?
— Таку саму правду і меншовики перед тисяча дев'ятсот п'ятим роком говорили, — коротко різонув Мірошниченко і їдко додав: — Може, неправду кажу?
Дмитро усміхнувся і здивувався: уміє чоловік одною точною думкою розбити чиїсь погляди. Треба прочитати про це... Неодмінно.
— Ну, знаєш, — ображено загарячився Крамовий, і слова його стали м'якшими, обережнішими. — Я на твоєму місці не пускався б в аналогії. Аналогія — сумнівна річ.
— Да, да, — погодився Мірошниченко. — Особливо, коли вони невигідні декому.
Крамовий ображено замовк.
В цей час недалеко від кооперації загалакали голоси, зафоркали коні і темною плямою забовванів скрипучий віз.
— Ох, і вредні ж ви, дядьку. В таких вредних печінка скоро спухає, — з притиском, давлячись словами, наче кісткою, говорить Карпо Варчук.
— Гляди, щоб у. тебе не спухла. В багача вона завжди, як сома, розбухає. Не насититесь ніяк.
Дмитро пізнає мову старого пасічника Марка Григоровича Синиці, що самотньо живе в лісах біля несходимого Городища. Підійшли до воза, навантаженого рівними ясеновими шпонами.
— Спіймався нарешті? — зупинив коней Свирид Яковлевич.
— Спіймався нарешті! — Карпо зразу змінив тон і засміявся. — Без надії попавсь. Не думав, що в старого чоловіка така ловкість може бути. Ак-ти-віст. Лісники не могли Мовити, а це...