Сьогодні ж найтяжче було йти. Думав, що після бійки з Григорієм дівчина стріне його з ненавистю і більше ніколи не промовить навіть слова.
На подвір'ї, біля квітника, де тепер пишно цвіли гордовиті жоржини, його зустріла Марійка гарячим потиском руки і веселим усміхом.
— Сину мій, Дмитре, діло тепер, здається, на твоє повертає, — прошепотіла й оглянулась навкруги.
— Та невже? — чогось похололо всередині. Недовірливо подивився в жовтувате, окреслене дрібними зморшками обличчя Марійки; різнули світом блискучі зуби в прив'ялому обідку побілілих уст, і зупинив погляд на журавлі, що скрипуче вклонявся землі, подзвонюючи баддею.
— Правду кажу, — ідучи до хати, притулилась до парубочого рукава. — Сама наказала мені, щоб Гриця і на поріг не пускала. Що й казать, горобець який маленький, — і то серце має. А вона пам'ятлива. Іди ж до неї, а я пізніше навідаюсь. Бо ще по господарству треба поратись.
"Невже з Грицем порвалося все? — ще не вірив словам Марійки. — А хоч і порвалось, може, своїм приходом ще гірше вражу її?"
Несміливо увійшов у хату.
Голубий засмучений погляд тихо зустрів його і зразу ж погас. Голова похилилась на груди, хвилясте волосся прикривало тінями помарніле обличчя.
"Яка ж ти запечалена", — тільки тепер він зрозумів, як нелегко було Югині на душі, пожалів її. І захотілося знайти таке слово, щоб можна було втішити дівчину і не осквернити її почуття, невміло зачепивши за болючу струну.
Чи не завжди щире вболівання якимось невідомим шляхом передається молодим серцям.
— Добрий вечір, Югино, — підійшов ближче.
— Добрий вечір, Дмитре Тимофійовичу, — кивнула злегка головою і подала парубкові теплу руку, темнішу до зап'ястка. Він тепер бачив її страждання, наче в душу заглянув, і таке почуття охопило парубка, що скажи вона: "Ідіть, Дмитре Тимофійовичу, від мене, шукайте собі іншу дівчину", — він би — ні пари з уст — вийшов би з хати, бережучи в собі її образ, сумовитий і тихий, як затуманена осіння даль. Забуваючи, що любить її, забуваючи її слова відмовлення, він великою рукою, як брат до сестри, торкається її плеча.
— Як же ти помарніла, Югино, за цей тиждень, — пошепки говорить, помічаючи набряклі червоні повіки, переткані тонесенькими голубими жилками. Густосині тіні під очима поширшали, підрізуючи побляклі щоки.
Дівчина здригається, закриває очі рукою і, теж забуваючи, що перед нею стоїть Дмитро, не приймає од нього руку, не відчуваючи, що грубі пальці втішають її як можуть. Коли вона відривається від нього, їм обом стає незручно, тільки тепер починають випливати забуті межі, але вже якась хвиля перехлюпнулась через них, як влітку перехлюпується колосся з одної ниви на другу.
І Дмитро боїться хоча одним необачним словом порушити ту химерно виткану, невідчутну основу, що тремтить, як сонячне кросно: на широчині зовсім непомітно, а в душі, як у лісі між зеленим галуззям, зазолотиться ніжним усміхом — і знову нема. Схвильований, він підводиться з лави і прощається з Бондарівною, не помічаючи, як її сум незвично починає бриніти в його словах:
— Всього доброго тобі, дівчино, — навіть руку боїться зайву хвильку затримати в своїх пальцях, щоб не погасло те чарівне кросно, що так неждано-негадано виткалось із дівочих сліз.
— Всього доброго і вам, Дмитре Тимофійовичу, — тихо проводить його.
— Не печалься, Югино, не треба, — разом виходять У двері.
У сінях темно, і він, ще раз торкнувшись її руки, прямує в сутінки.
За яблунею пливе серп молодика, невдалік од нього, як сльоза, тремтить синювата зірка; над криницею лунко дзвенить баддя срібними сережками, з-за садів піднімається молочний туман, обпинаючи ноги деревам.
Ну от і стоїш ти, Дмитре, на порозі і не знаєш, куди завтра схитнешся — чи по той, чи по другий бік. Задумавсь і не почув, як з ним поздоровкалась тітка Дарка, прямуючи до Бондарів.
— Все зле на вас. Наче світ клином на одній дівці зійшовся, — похитує головою вдовиця. — Є цього щастя, мовляли люди, хоч греблю гати. Так ні тобі: будуть один одному голову ламати. А які ж друзяки вірні були. Бач, цей у дівки сидить, а другий посилає Дарку: викличте хоч на хвильку Югину. На старість, мовляли люди, зводницею хочуть зробити. Щоб вам пусто було.
В сутінках насилу помічає дівочу постать біля ліжка.
— Сама у хаті?
— Сама.
— Так оце Грицько, бач, послав стару до тебе. Викличте, каже, Югину, щоб хоч слово промовити. Чи підеш, дівко? У мене він чекає.
— Що? — спочатку не розуміє дівчина.
— Так оце Грицько послав, бач, меншу не знайшов, мене до тебе, — намарне повторює Дарка, бо, поки, вона зібралася говорити, Югина вже вловила всі попередні слова. І такими далекими їй здалися і Дарка, і її хата, і Григорій, наче їх роз'єднали довгі роки і вже встигли влягтися в душі усі Страждання.
— Так ходімо, чи що?
— Ні, тітко, нікуди я не піду, — хитає головою.
— От і маєш тобі. То така була любов, мовляли люди, до гробової дошки... Що ж йому сказати?
— Скажіть, — тихо, але твердо бринить голос дівчини, — не насміятись йому над моєю честю. Хай собі шукає дорогу до Федори чи до кого захоче. А у нас йому нічого робити, — зупинилась і, чуючи, як голова йде обертом, сперлась руками на бильця і ще твердіше відказала: — Можете сказати — хай забуде і не тривожить мене. Так і накажіть йому.
— Он воно що, — здивовано повертає голову Дарка.
— Тільки попрошу вас, — підходить дівчина до вдовиці і бере її кістляві пальці в свої, — не обмовтесь ніде, що вам сказала. Ні словом, ні півсловом. Хай воно травою поросте, щоб не перемивали по кутках моїх кісточок, не плескали дурно-пусто язиками.
— Та хіба ж я, мовляли люди, сама не знаю В світі для дівки немає гіршого за оті поговори. Зі мною і зітліє, — нахиляючи голову, поспішає до хати і строго відчитує Григорія.
— Спасибі й за це, — чужим, одерев'янілим голосом відповідає Шевчик, береться за шапку і виходить на подвір'я.
Все його тіло ниє, наче цілий день крутив ціпом. Він ще не вірить, що Югина розлюбила його, поривається йти до Бондарів, та біля воріт, повертає додому і згодом чвалає на вуличку, до болю знайбму, сторониться в затінку від людей. А думка весь час повторює одне і те ж: