— Величезних,— відповів я.— І вони перегризлися, коли їли телячі котлети зі срібного кошика.
Містер Памблечук і місіс Джо знову втупились одне в одного, вражені ще дужче. Я вже сам себе не тямив, як знеможений свідок під тортурами, і чого хоч міг їм наговорити.
— А де ж стояла ця карета, ради всього святого? — поцікавилась моя сестра.
— У кімнаті міс Гевішем.— Вони знову втупились одне в одного.— Але коней там не було.— Цю спасенну примітку я додав після того, як подумки відмовився від четвірки рисаків у розкішній збруї, що їх зопалу вирішив був запрягти в карету.
— Чи ж може таке бути, дядечку? — спитала місіс Джо.— Що це він плете?
— Зараз я вам поясню, добродійко,— сказав містер Памблечук.— Це, я гадаю, портшез. Вона, знаєте, жінка чуднувата, дуже чуднувата, вона така, що й не дивно, якби надумала цілі дні висиджувати в портшезі.
— А ви коли-небудь бачили, як вона в ньому сидить? — спитала місіс Джо.
— Та де ж би, коли я взагалі її ніколи не бачив! — мусив нарешті визнати містер Памблечук.— Ні разу навіть оком на неї не глянув!
— Боже милостивий, дядечку! Але ж ви розмовляли з нею?
— Та хіба ви не знаєте,— невдоволено озвався містер Памблечук,— що коли я там буваю, то стою за дверима, а двері ледве прочинені, і вона зсередини говорить до мене. І не кажіть, що ви цього не знаєте, добродійко. Ось хлопець — інша річ, він ходив туди гратися. То як же ти грався, хлопче?
— Ми гралися в прапорці,— відповів я (мені й самому тепер дивно, як згадаю, що я тоді спромігся так багато понавигадувати).
— В прапорці? — луною повторила сестра.
— Атож,— підтвердив я.— Естелла махала блакитним прапорцем, я червоним, а міс Гевішем з віконечка карети — прапорцем, що весь був у золотих зірочках. А тоді ще ми всі вимахували шаблюками й кричали "ура".
— Шаблюками! — повторила моя сестра.— Де ви взяли ці шаблюки?
— З шафи дістали,— сказав я.— Там ще я бачив пістолети… і варення… і ліки. І в кімнаті не було денного світла, тільки свічки горіли.
— Це правда, добродійко,— підтвердив містер Памблечук, повагом кивнувши головою,— Так воно і є, це я й сам бачив.
Після цього вони обоє витріщились на мене, а я з якомога невимушенішим виглядом витріщився на них, розправляючи рукою праву штанину.
Якби вони стали далі мене розпитувати, я, безперечно, забрехався б, бо вже мав намір заявити їм, що на подвір'ї у міс Гевішем бачив повітряну кулю, і тільки тому стримався, що водночас придумав живого ведмедя у неї в броварні й не знав, чому з них віддати перевагу. Але містера Памблечука і місіс Джо настільки захопило обговорення тих дивовиж, якими я їх уже обдарував, що вони мене більше на чіпали. Вони ще й тоді говорили про це, коли прийшов Джо з кузні випити кухлик чаю. Отож моя сестра — не стільки, щоб удовольнити його цікавість, скільки щоб собі розважити душу — і доповіла йому про всі ті пригоди, учасником яких я нібито був.
І ось, коли я побачив, як вражений подивом Джо безпорадно обвів голубими очима кухню, мене охопило каяття — але тільки через нього, а не тих двох. Лише перед Джо, перед самим Джо я відчував себе малолітнім страховищем у той час, як вони сиділи й обмірковували, які вигоди можуть спасти на мене від знайомства і сприяння міс Гевішем. Всі були згодні, що міс Гевішем "щось зробить" для мене; думки розходилися тільки щодо форми, в якій це виявиться. Моя сестра наполягала на чомусь матеріальному. Містер Памблечук схилявся до чималенької пожертви на моє навчання якому-небудь пристойному ремеслу — приміром, торгівлі зерном та насінням. Джо вони обоє одностайно затюкали, коли він висунув оригінальну ідею, що мені подарують щонайбільше одну з тих собак, які гризлися за телячі котлети.
— Коли твоя дурна голова нічого кращого не здатна придумати,— заявила моя сестра,— і коли в тебе є якась робота, то краще йди собі й працюй.
Він і пішов.
Коли містер Памблечук розпрощався і моя сестра почала мити посуд, я шаснув у кузню до Джо, дочекався кінця роботи, а тоді озвався:
— Я хотів би щось тобі сказати, Джо, поки ще вогонь не згас.
— Сказати щось, Піпе? — промовив Джо, підсовуючи ближче до горна низеньку лавочку, якою він послуговувався, коли підковував коней.— Ну, то кажи. Я слухаю, Піпе.
— Джо,— почав я, схопившись закасаного рукава сорочки Джо й ставши перебирати його двома пальцями,— ти пам'ятаєш усе те про міс Гевішем?
— Чи пам'ятаю! — відповів Джо. — Ще й як! Це ж так чудово!
— Мені соромно й казати, Джо, але все це неправда.
— Що ти, Піпе! — скрикнув Джо, відхиляючись назад у крайньому подиві.— Отже, ти…
— Так, ти вгадав, Джо. Це брехня.
— Але ж не все, певно?! Невже ти хочеш сказати, Піпе, що не було ніякої чорної оксамитової каре…— Він не договорив, побачивши, що я заперечливо хитаю головою.— Але бодай собаки були, Піпе? Послухай, Піпе,— він так аж наче хотів переконати мене.— Ну, нехай не було телячих котлет, але бодай собаки були?
— Ні, не було, Джо.
— Ну, хоч один собака? Хоча б щеня? Га?
— Ні, Джо, жодного собаки там не було.
Коли я приречено втупився в Джо, він подивився на мене зовсім розгубленим поглядом.
— Піпе, друзяко! Це ж неможливо, братчику! Послухай, до чого ж це ти так докотишся?
— Жахливо, Джо, правда?
— Жахливо? — скрикнув Джо.— Та це просто неймовірно! Що це тебе затьмарило?
— Не знаю, що мене затьмарило, Джо,— відповів я й, відпустивши його рукав, похнюплено сів просто в попіл біля його ніг, — але все-таки шкода, що ти навчив мене називати кралею даму і що черевики у мене грубі й руки такі пошерхлі.
І тоді я сказав Джо, що я дуже нещасний і що я не зміг нічого пояснити місіс Джо й Памблечукові, бо вони мене геть затуркали, і що у міс Гевішем була така прегарна панночка, страшенно гордовита, і що вона сказала, що я звичайний селюк, і що я сам знаю, що це правда, і що я хотів би не бути ним, і що всі ці брехні самі собою вийшли, я й не знаю як.
Мова моя була чисто риторична, і добрати ладу в ній Джо було не легше, ніж мені. Але він вивів її поза межі риторики і все поставив на свої місця.
— Одне в цьому безперечне, Піпе,— сказав Джо, трохи розваживши, — що брехня — це і є брехня. Звідки б вона не взялася, її просто не повинно бути, бо як вона виходить від творця брехні, так до нього й приводить. Тож гляди, щоб більше такого не робив, Піпе. Так не станеш незвичайним, друзяко. Та й то ще як сказати, чи ж звичайний ти. Он у дечому ти аж далеко не такий звичайний. На зріст ти малий зовсім незвичайно. І вченістю ти незвичайний.