— Як то не має вартості? — крикнув Яць. — Цісарське слово і не має вартості?
— Хіба хто перечить тому? — запитав Халавка.
— Ого! Скасували цісарське слово! — сказав з притиском Кость Дум’як. — Сьогодні в місті чую: витрублюють, вибубнюють на ринку. Приходжу ближче, народу купа, а возний усередині вичитує циркуляр із губернії: панам за панщину призначена заплата. Мають усі зголошуватися до уряду, дістануть облігації, а сплатити ті облігації мусить сам край.
— То значить ми! — скрикнув Яць, б’ючи себе долонею по коліні.
— От тобі на! Робили, терпіли, тепер ще й плати, — зітхнув Халавка.
— А багато ж тої сплати? — запитав Чапля.
— Вже я того не дослухався, чи шістдесят, чи сто шістдесят міліонів. Грубі міліони!
— Господи, аби нас усіх продав, то би такої суми не зложив! — скрикнув Яць.
— То з нас помалу стягнуть, не бійся. То нам розложать на роки, до того дочислять ще вдвоє або втроє стілько процентів, аби ще й діти і внуки наші мали ще двигати панщизняний тягар. Так тепер способу добирають! — з гіркістю в голосі мовив Дум’як.
— Але, може, то ще брехня? — закинув Яць. — Та чи чув же хто таке, аби касувати цісарське слово? Хто на те має право?
— Але губерніальний циркуляр! — завважив Чапля. — Значить, із цісарської губернії!
— Говоріть! Губернія цісарська, а губернатор панський. Може, справді губернатор на свою руку зробив се для панів.
— О, від того можна всього надіятися. Граб’я Голуховський! Сам польський пан, то скрізь за панами руку потягне.
— Польський пан і німецький прислужник! — мовив Яць.
— Польський недородок, а німецький недоносок, — додав Чапля.
— Ні, панове, — сказав Дум’як. — Губернатор на свою руку не міг сього зробити. Се з Відня такий наказ, із цісарської канцелярії. Може, там і наш губернатор причинився до того, що цісарські слова скасовано, але то не могло статися без згоди самого цісаря.
— Старий цісар Фердінанд добрий був. Він би був на се не позволив. Він би обстоявся при своїм першім слові. А сей молодий піддається панам, — мовив Чапля.
— Посилаймо депутацію до цісаря! Пани піддурили його. Вияснім йому, що нам нівідки платити таку суму! — почулися голоси мужиків.
— Так він нас і послухає! — завважив Чапля. — Може, там пани наговорили йому, що ми тут у великих достатках живемо.
— Пусте! — з притиском завважив Дум’як. — Що раз постановлено в цісарській канцелярії, того вже не вернеш. Затягнено пером, не витягнеш волом. Але то ще нічого. Заплатили б ми, якби було з-за чого. А то ж знаєте, що пани хочуть повідбирати нам усі наші прадідівські ліси й пасовиська. От тут подумайте, як нам далі жити. Ліс запруть — купуй дерево на фунти, як цукор! Пасовисько запруть — куди дінешся з худобою?
— Краще нам смерть, ніж така неволя, — скрикнули всі враз. — То ще гірше, як панщина.
— Знаєте, чим то пахне? — з таємничим виразом на лиці і притишеним голосом запитав Дум’як. І зараз сам і відповів: — За панщини отамани ходили попід вікна і кликали вас на панську роботу, а потім ви самі підете до отамана, ще й курочку або покладків понесете і клінно будете просити, аби вас приняв на роботу.
— Не діждуть того! — скрикнула вся компанія.
— Діждуть! — твердо сказав Дум’як. — І не довго їм ждати. Відберуть нам ліси й пасовиська, то ми без худоби за два-три роки жебраки. Без паші худоби не вдержиш, без худоби гною не зробиш, без гною поля не справиш, — і роби, що знаєш.
— Не дай того боже! — мовив Яць Коваль. — Се ж би була наша загибель. Чень же нас іще пан-біг не хоче нагло зо світу звести.
— На пана-бога всі надіємося, — мовив Дум’як, — але пан-біг сам сказав нам: "Бога взивай, рук прикладай". Як так будемо сидіти та й на бога надіятися, то нас воші присядуть.
— І що ж нам робити? Яку собі пораду дати? — стогнали один за другим мужики.
— Я думаю, що цісар таки зглянеться на нас, — перший розпочав Чапля. — Адже не може бути, щоб цісарові байдуже було, як його нарід гине та на жебри сходить.
— А тямиш, Стефане, як було в тісні роки, — гризько завважив Дум’як. — Скрізь нарід гине і пухне з голоду, матері своїх дітей дорізують та їдять, а цісар як довідався про се, то змилосердився і велів роздати тим голодним людям по гурманові солі на кожду хату.
Гірко засміялися всі.
— Але ж цісарові податків не стане, як ми збідніємо, — реплікував Чапля.
— Не слухай того! — мовив Дум’як. — Що цісарське, те все з нас зідруть, аби ми й як голі були. Та й не гадай собі, що ми так нагло збідніємо. Будемо помалу на нужду сходити: нині се урвали — обійдуся, завтра того не стало — обійдуся. І так день за днем, рік за роком будемо вростати в свою нужду, як камінь у землю. Світ нам затісниться, будемо темні і несвідущі, все нам буде байдуже, і дійдемо до того, до чого нас панщина не довела, — до стану голодної та повільної худоби, яку кождий водить і гонить, куди йому хочеться. Ось що страшно подумати! На вид будемо ніби люди, ніби подібні до людей, але душа в нас не буде людська, а худоб’яча. Ось що найстрашніше! Адже хто має очі, той уже тепер може бачити, що все воно йде до тої мети. Не могли нас пани приярмити панщиною, вони приярмлять нас новим здирством. А їм одного треба — мати з нас тяглу худобу, що не думає сама про себе, лише покірно гне шию в ярмо.
Мужики знов застогнали. Панщина стояла перед ними, як стовп пітьми, гнітила їх душі і кидала величезну тінь на всю їх будущину. Ні, ніколи їм не вирватися з тої памороки! З усіх боків якісь могутні кліщі обхоплюють їх і грозяться стиснути їх наново, ще поки вони й засмакували гаразд дарованої свободи. Дарованої! Ага, дарованої за добрі гроші, за шістдесят міліонів. Та й ще якби-то по сплаті тої шаленої суми все вже в порядку було і їм справді заясніла повна воля, щоб були "самі в собі, лише під зверхністю цісаря", як вони уявляли собі ту волю в своїх панщизняних мріях! Еге-ге, чекай такої волі! Тут, бач, пани заносять руку на ліси й пасовиська, грозяться лишити їх на тих скупих часточках землі, що признано їм при знесенні панщини. Ну, ще б на тій землі їм, а може й їх дітям, можна було вижити, але ж народу примножується, а землі не прибуває, а ще як зіпруть ліси й пасовиська, то що порадять їх потомки? Куди подадуться?