Грім оплесків…
Простує Євмен Петрович до стола президії, і високо піднесена в нього голова.
— Гостра Одарка Пилипівна! 75 років! В'язальниця! 157 процентів виробітку.
В залі буря…
За столом президії Одарка Пилипівна сіла поруч Євмена Петровича.
— У праходку, кажеш?
— Ні, в праєздку!
— Ну, тоді я в праходку!
Помовчали…
— Горобці кишкав?
— Квочки водою обхлюпував!
— А я, значить, кишкала…
— Аж на п'ятнадцять процентів мене перехлюпала!
— Квочка ж більша горобця, обхлюпувать її легше, а горобець — маленький, — доки його викишкаєш.
Подивився Євмен на Одарку, а Одарка на Євмена, — та й посміхнулися. Так само посміхнулися, як і тоді, коли викахикував Євмен Одарку з комори і заливало і їх, і вишняк, і соняшники місячне сяйво…
"А в неділю п'ю, п'ю…"
У колгоспі "Зелена нива" перше засідання правління разом з колгоспним активом для обговорення справ підготовки до весняної посівної кампанії призначили були на 6 січня.
Голова правління наказав рахівникові:
— Ти ж мені там усе приготуй як слід! Щоб усе мені було розплановано, щоб і цифри мені всі були як на долоні! Я зроблю доповідь по всьому колгоспу, а бригадири доповідатимуть кожний по своїй бригаді! Доповнюватимуть, сказать би, мене! О! Усім бригадирам до 6-го провести побригадні наради з ланковими! Щоб кожна ланка знала, де, на якій ділянці і яку культуру вона сіятиме! О! Справа дуже важлива! Та щоб гній на поле возили! Де є хоч трохи снігу, щоб снігозатримання зробили!
Було це 3 січня.
— Гадаю, — сказав голова, — що до шостого і ти, й бригадири встигнуть усе це зробити! А я завтра до району з'їздю, треба в районі дещо там полагодити та порадитись.
Рахівник почав готуватись до засідання.
І бригадири почали готуватись до засідання.
А голова правління поїхав до району дещо там полагодити та порадитись.
Раптом 5 січня голова дзвонить по телефону рахівникові.
— Степан Степанович?
— Я, Прохоре Прохоровичу!
— Тю на нас із тобою!
— А що таке?
— На яке число ми засідання з приводу весняної сівби призначили?
— На шосте!
— А святвечір у нас коли?
— Ото! Я й забув, Прохоре Прохоровичу!
— Ну, хай я, як голова, заклопотаний, а тобі б слід пам'ятати!
— Та розумієте, Прохоре Прохоровичу, ну, як засліпило! Після зустрічі Нового року і досі ще сирівець п'ю.
— Одклади!
— А на коли?
— Вирахуй! Святвечір та три дні свят… Там далі голодна кутя, водохреща… Виходить, значить, після дев'ятнадцятого! Давай, щоб уже бути певними й ще раз не відкладати, на двадцяте! Добре?
— Добре, Прохоре Прохоровичу! Ну, як там у районі?
— Ой, тут у Секлети Федорівни такий, що куди нашому?! І досі трубка в руках підскакує… Ми ще так не навчились! Бувай! Приїду шостого надвечір, щоб якраз на кутю!
Одкутювали, одсвяткували й одводохрещилися зеленонивці й почали готуватися до спільного з колгоспним активом засідання 20 січня.
19 січня, якраз на водохреща, заходить до голови правління комірник.
— Драстуйте! З водохрещем!
— І тебе також!
— Так просю ж вас, Прохоре Прохоровичу, взавтра обов'язково до мене на весілля!
— Тю! З ким?
— З Ганною Нелатаною, з Гусячої Балки.
— Так у нас же узавтра засідання правління разом з колгоспним активом… Одклади весілля!
— Не можна, ніяк не можна, Прохоре Прохоровичу, бо кабана заколов, свати й родичі приїдуть. Ніяк не можна, Прохоре Прохоровичу!
— Що ж його робити?
— Одкладіть засідання! Коли ще там сіяти! Встигнемо приготуватись!
— Ну, катай до Степана Степановича, хай сповістить усіх, що засідання відкладається! Стривай! А на коли? На двадцять п'яте!
— Двадцять п'ятого Шкандибиха Уляну заміж за Петра Перестрибуна віддає! До 25-го в мене, а з 25-го від мене до Шкандибихи. Там, самі знаєте, менш, як за п'ять день не одкрутимось. Значить, виходить, тридцятого. А тридцятого хрестини у Сільпа. Дочка ж у нього породилася. Одклав у зв'язку з весіллями хрестини аж на тридцяте! Та нічого, дитинка здоровенька, видержить… Чи видержимо ми? Ну, хрестини не більш, як два дні. Тридцяте й тридцять перше! Другого лютого храм у Заячому Ключі! Там же і ваші свати, й мої, й Степана Степановича! Хіба ж не знаєте, що менше тижня вони гостей не держать.
— Ну, що ти робитимеш?
— Ну, а далі ж стрітення, зима з літом зустрічаються, одсвяткуємо стрітення, зробимо засідання, намітимо, що робити. Воно якраз і вчасно, весна надійде, план у голові буде свіжий, не забудеться…
— Виходить, не раніш, як 1 березня?
— Виходить, що так!
— Ну, гаразд, скажи рахівникові, що 1 березня! А в район хай протелефонує, що засідання відбулося, план намічено, до сівби колгосп готовий!
— Добре, Прохоре Прохоровичу!
— Ну, а на взавтра якого наготував?
— Горить, Прохоре Прохоровичу!
— Горить? Їй-бо, горить?
— Хай мене бог поб'є, горить! І як сльоза!
Незабаром погорів і сам Прохор Прохорович! Погорів на звітно-виборних зборах. І була в нього не сльоза, а сльози.
"Стежки-дорожки"
З оцього району виїхав до обласного центру голова виконкому районної Ради депутатів трудящих.
Виїхав він в різних справах, щоб і доповісти обласному керівництву про все, про що треба доповісти, щоб і поінформуватися та поінструктуватися про все, про що треба було і поінформуватися, і поінструктуватися.
А голова виконкому районної Ради депутатів трудящих отого району повертався з обласного центру, доповівши вже обласному керівництву про все, про що треба було доповісти, і вже поінформувавшись та поінструктувавшись про все, про що треба було і поінформуватись, і поінструктуватись.
Оцей і отой райони — сусідні райони.
Отак — пішов оцей район, а отак — пішов отой район…
А між ними межа, кордон ніби, границя.
А по межі по тій дорога пролягала, шлях, а на шляху на тому ярок, глибоченький ярок, а в ярку тому місточок, дерев'яний місточок…
Місточок хоч і дерев'яний, а зруйнований, дошки на нім попровалювались… Полагодити місточок, звісно, можна, так невідомо, кому його лагодити, бо він якраз на межі…
Коли прохають полагодити той місточок оцей район, то оцей район відповідає:
— Місточок не мій, місточок той отого району!
А коли прохають полагодити той місточок отой район, то отой район одповідає:
— Місточок не мій, місточок той оцього району!