2
Дівчина з околиці. В руці пучок квітів: — Добривечір, Ромене!
Р о м е н. Як це ви не побоялися до мене в уяві ще вийти. Та ще й в уяві? Не в колективі?
Дівчина. Сьогодні в мене вихіддень. Була за містом. Уже додому верталась трамваєм. Дивлюсь — ви на глинищах. Що ви тут робите?
Р о м е н. Я? Іду й думаю.
Дівчина. Про що?
Ромен. Про самотність перших протестантів. Про птицю, що пролетіла між сонцем і мною. Про подібність світу з камерою, і сонця з очком тощо.
Дівчина. Ая оце ходила цілий день... просто за сонцем.
Р о м е н. Та що ви? І теж сама? Не в колективі? Інтересно. Що ж ви бачили?
Дівчина. Маніфестацію бачила, весілля на автомобілях, похорон, дітей з квітами, дівчину з щасливими очима, квіти на степу і вітра. За парком. Та якого! Поперекидав гусям їхніх маленьких гусеняток. Крику було. Потому бачила — сліпий просить милостині. Пробігають піонери з карнавками, пропонують значки на якусь там користь. Озивається сліпий: приколіть і мені! Прикололи. Дає гроші. Якась крамарка як взялась його за це лаяти. А він щасливий: а я хіба не громадянин СРСР? Як це прекрасно! І яка взагалі прекрасна річ життя, товаришу Ромене!
Ромен. Один розв'язує питання, що таке життя, а сам не живе, а другий живе і ніколи "е завдасть собі питання, що такте життя?
Дівчина. Хм... Що ж ви думаєте робити далі, наткнувшись на таку оказію? Ромен. Далі? Я піду далі.
Дівчина. Куди ще далі? Ви й так уже зайшли, дивіться куди!
Ромен. Я на смузі змички города з селом, дивіться! Скільки писали, говорили, шефствували, а на смузі цій, дивіться, ті ж глинища і ями, канави, цвинтарі, що й раніш були.
Дівчина. І жодних змін? Нічого нового? Ромен. Можливо, я сьогодні, як одинокий запитальний знак.
Дівчина. А знаєте, де стоять он ті семиповерхові будинки, отой скверик, або новобудова заводу?
Р о м е н. Як і ті он, що далі — на поганій нашій земній кулі.
Дівчина. На вчорашніх глинищах, от! Цілий ярок вже засипано! Не вірите? Я ж сама з околиці — знаю! І скоро засипемо, забудуємо всі ці глинища, канави, цвинтарі й тюрми, всю цю страшну смугу, що її викопав старий клас між городом і селом.
Р о м е н. А бачите — он-он над тими ж будинками місяць? Місяць-недобір? Мій сон, дивіться, справджується, значить, ваш — ні..-. Пам'ятаєте мій? Я ніби йду. А тепер я справді йду. Сам-один і знаю, що дорозі моїй не буде краю.
Дівчина. Пам'ятаю. Тільки ж вийшло навпаки: тоді ви у сні мене шукали, сьогодні я цілий день шукала вас. Ромен. Шукали? Дівчина. Так.
Р о м е н. А це було шукання, чи пошук?
Дівчина. Ромене, ви хворий. Вам треба відпочити.
Ромен. Де?
Дівчина. Де? Ну хоча б у мене. Просто — ляжете собі, заснете, відпочинете. У мене вам буде тихо й спокійно, хочете? Будильника я спиню. Потім напущу в кімнату сонця. Ви встанете, і всі ці настрої, глинища одійдуть, як сон. А потім на завод, до товаришів, удвох — здрастуйте!
Ромен. Це Майчина вам інструкція? Дівчина. Товаришу Ромене!
Ромен. Тоді за що ж така добрість і увага?.. За анкету? Анкета ж моя не конфета. Інтелігент навіть за соціальним походженням. Іней на скронях. Безкар'єрний, на партмежі стоящий романтик. А в часи жорстокої, що тепер, матеріальності, даром добрості не чинять. За що ви? Хіба за ухил?
Дівчина. Можливо, це просто моя помилка. Романтична. Бо я теж романтична. Ромен. Ви? Дівчина. Я. Ромен. Хо-хо!..
Дівчина. Не хо-хо, а... З'явіть собі, сидить удосвіта дівчина і де б повторювати на свіжу голову "сопротивление материалов" — будує якийсь повітряний, більше,— якийсь сонячний химерний цех, з величезними скляними просвітами, під скляним дахом, з ластівками, квітниками, трохи не з вербами. А головне — з музикою. Уявіть — стоять робітники за верстатами, а навкруги музика. Отакий цех будує, а в дійсності ще доброї деталі зробити не може. Такої, щоб Трохимович не бурчав. Зорі на небі з сорому ховаються, небо червоніє, а вона будує. Цілі ж банди запитальних знаків з такими о кривулями — шаблонами, не бачить, будує.
Ромен. Нарешті!
Дівчина. Книжка з рук бу-бух. Заснула. Аж тут приходить на околицю чоловічок і, сміючись, почи"ає ту околицю трясти, як грушу. Люди лаються, собаки гавкають, а він собі сміється та трясе. І враження спросоння таке, що захоче той чоловічок, то з неба зорь натрусить, як золотих груш. Або справді — візьме на плечі піаніно, вийде на степ і почне грати. Пам'ятаєте? Я й подумала, що на заводі, в роботі, в нашому колективі ви справді заграєте. Будете найдужчий.
Р о м е н. А вийшло?
Дівчина. Навпаки.
Ромен. Коли довелось потрясти партоколицю, щоб зтрусити з неї червоточінь, то вийшло?
Дівчина. Навпаки. Ви трохи не витрусили з наших рук регулятори. В роботі вийшло так, коли всі націлились на далеку мету, коли треба влучно попасти, ви давай усіх штовхати, трясти...
Ромен. Через мене ви псуєте деталі, звичайно. І сонячний цех не збудуєте, так?
Дівчина. А проте я на глинища не втечу і знаком питальним не стану. І хоч нехай там що, а деталь я таки зроблю. А щодо сонячного цеху, то наша дійсність сильніша за романтику навіть. Читали про Дніпрельстан?
Ромен. Ах, як це ідеологічно-витримано сказано! За це вам репертком обов'язково поставить літеру А. Ну а мені він поставить літеру 3 — заборонено. Але краще перейти через всю абетку од А до Я, ніж сидіти й повторювати одне А.
Дівчина. Мені важко це слухати.
Ромен. Я думаю.
Дівчина. Бо мені здається, що хто досяг літери З, той справді вийшов за межі партквитка. Р о м е н. З партквитка я виріс.
Дівчина. Той обов'язково дійде, переступить і через радянський кордон... Ромене, ви з фронту відступили, втекли бачите куди? На смітники. Справді, котитесь, як місяць той за кладовище. Мені чогось так важко. Мені плакати хочеться, як маленькій.
Ромен. Заграти вам?
Д і в ч и н а. Не грайте більше, бунтарику, на дуду, нехай я своє лихо забуду, бо зараз я, як та дівчинка маленька, що несла кухлик дорогий. Несла і впустила. Кухлик розбився.
Ромен. Дівчинка заплакала і стала просити боженьку стулити їй кухлик.
Дівчина (струсила сльози). Ні! Побігла до матері й каже: Мамо! Дай міцніший кухлик, бо цей розбився... (Струснула головою і пішла).