— А може, й сюди колись пани зайдуть. У нас говорять старі люди, що колись теж свобода була, та опісля прийшли пани, й усе загорнули під себе, а народ у підданців повернули.
— Там їм ближче було, а тут вони сього не докажуть. Хай попробують. Тоді усе Запоріжжя повстане, як один чоловік та всіх віддадуть татарам... Пробували вже того пани нераз, так поки степ перейшли, то усі погинули, як ті руді миші. Степ треба знати так, як його наш брат, козак знає, треба навикнути до голоду і холоду і спраги, а без того небезпечно.
Серед тих розкішних розмаєних сіл було весело їхати. Не можна було ніяк зі шляху збитися, ані лякатися якоїсь небезпеки. Тепер Семен міг сидіти на возі і дрімати доволі.
І коли прийшла пора обідати, не треба було розкладати вогонь серед степу і варити страву. Тепер могли заїхати до якоїсь господи по дорозі і дістати усього.
Вже сонце стало хилитися до заходу, як Явтух показав рукою на село Михайлівку, куди саме вони їхали. Було видно високі верби, освічені жовтим промінням заходячого сонця. Коні почували себе близько своєї оселі і стали гнати щосили.
В'їхали в село таке саме, як ті, що їх минули. В село вела широка дорога обсаджена деревиною. До полудня біліли веселі козацькі хати. По вулиці бігала громада дітей різного віку. Вони здоровкались з Яв-тухом і заглядали цікаво за хлопцями. Минули церкву і завернули в бічну вулицю, де жив сотник Тарас Жмут. Відразу можна було пізнати, що не абиякий дука. Цілий хутір обведений частоколом по високім рові. Ворота були відчинені. Довкруги широкого обійстя стояли господарські будинки, стодоли, стайні на рогату тварину, конюшні, обороги на сіно. По середині двору колодязь з високим журавлем. Напроти стояла велика хата на два боки через сіни, а перед нею широкий на стовпах рундук.
Коли віз заїхав через браму у двір, зразу загавкали собаки і кинулись на них, та, пізнавши своїх і обнюхавши коней, стали веселитися. Скакали мало не на віз, підскакували і бігали довкруги. В конюшні заіржало тоненьким голоском лошатко і зараз відозва —лися коні у возі. Біля криниці крутилось стадо гусей, а в калюжі лежав здоровий підсвинок, хоч і як змагались гуси вигнати його з відсіля. Вони даремне гегали і щипали його за щетину червоними дзьобами з усіх боків. З конюшні виглянула голова молодого парубка:
— Здоров, дядьку Явтуше! Щасливо вернув?
— Спасибі, от як бачиш...
— Здорові школярі! — гукав парубок до хлопців.— Г-е, то якийсь не той, що торік.— Парубок подався знову в конюшню.
— Злазьте, хлопці, ми вже, славити Господа, на місці. Ти, Семене, обійди коней, а все оба позаносіть у хату, що привезли.
Хлопці позлазили та не знали, що з собою робити, їх обскочили зараз собаки і давай нюхати. Татарка підскочила зараз і лизнула Андрія цілим язиком по лиці на привітання, Султан якось Івасеві не довіряв і здалеку дививсь йому увічі.
Ще хлопці не рушились з місця, як на рундук вийшов сам пан сотник Тарас Жмут. Чоловік вже в літах, кремезний та широкоплечий, з довгим вусом та оселедцем поза вухом. Одягнений був в старий червоний жупан, підперезаний цвітистим поясом. У його роті сторчала велика турецька люлька. Хлопці познімали шапки і низько вклонились.
— Здорові були, скубенти! — гукнув пан сотник, наче з мушкету випалив.— Ну, коли здорові приїхали, так у хату ходіть. Здоров, Явтуше! Гаразд?
— Гаразд! Здоровий будь, пане сотнику, приїхали без пригоди.
Тимчасом хлопці, держачи в руках шапки, вийшли східцями на рундух і поцілували сотника в руку.
— Ну-ко, покажись Андрійку, чи великий виріс за той рік. Славно, козак з тебе буде, як твій батько покійний... А цей якийсь інший, либонь, не торішний товариш... Та воно все одно. Ну, хлопче, скажи, хто сього року у вас в курені отаман?
— Знов мене вибрали,— каже Андрій.
— А-а, славно! Як раз виберуть, то ще нічого, можуть не пізнатись, а як виберуть вдруге, то вже не ко-го-будь. Здоров, пане отамане,— сказав сотник далі, підняв хлопця вгору, мов перце, і кріпко поцілував.
— А тебе, чи хоч хорунжим вибрали? — звернувся до Івася.— Ех ти кучерявий, мов баранець. Твоя мама, либонь, ціле життя вовну пряла, що такого кучерявого привела... як тебе звуть? — Він потермосив Івася легенько за волося і поцілував теж.
— Я звусь Івась, та ще й Чорноусенко по батькові.
— Його ще не вибрали, бо він тільки що сього літа у школу попав. Дядько Касян Бистрий його від татарина у степу відбив тай у січ привіз,— говорив Андрій за Івася.
— Опісля мені розкажеш, а тепер, хлопці, у хату. Гей, там жінки! Козаків-молодців приймайте, вином-медом угощайте! А ви, горобчики, поки що нап'єтеся молока,— сказав сотник та й моргнув весело. Держачи хлопців наперед себе за плечі, повів у хату, де вже сотничиха з дочкою біля столу поралась. Сотничиха, старша вже жінка, невибагливо по-домашньому одягнена, панна сотниківна, може, шістнадцятилітня дівчина з заквітчаною головою.
— Здорові були, пані матко,— говорив Андрій, кланяючись від порога. Сотничиха підійшла і поцілувала обох, те саме зробила і сотниківна.
— Та бо ти виріс, Андрійку, неабияк,— говорила сотниківна, сміючись своїм срібним голосом.
— Ти йому, дочко, так не кажи,— говорив сотник,— то не абищо, а пан отаман...
— Вітайте, панове отамання,— говорила сотниківна, кланяючись у пояс та сміючись.
— Та що ви так розбалакались, а вони, небожата, мов вовченята, голодні, дайте їм попоїсти чого-небудь.
— А це, пані-матко, мій побратим Івась Чорно-усенко.
— Хіба ж я тебе питаю, хто він? Приїхав з тобою, то й добре, видно, що козацька дитина.
— Але ж кучерявий він, кучерявий! — дивувалась сотниківна, гладячи Івася по головці.
— То ви вже і в побратимство зайшли? — говорив сотник, сідаючи на ослоні.— Воно гаразд, що вже змалку придержуєтесь козацького звичаю.
— Андрій мене з води вирятував, як я потопав...
— Та їжте, опісля будете балакати,— говорила сотничиха, присуваючи їх до стола.
На столі було усячини. Хліб пшеничний покраяний в шматки, овечий сир, кисле молоко, вареники, пряники, мід в крижках...
— Ну, Андрійку, не давай проситися і товаришеві не давай дармувати...
Хлопці були голодні й уплітали усе, що їм сотничиха раз у раз підсувала. Сотник сидів на ослоні і пикав люльку. Кілька разів хотів щось спитати, та хлопці так завзято їли, що жаль було перебивати їм.