Відкриття Рафлса Гоу

Сторінка 25 з 32

Артур Конан Дойл

Першим з усіх смертних після самого винахідника Роберт став свідком того, як золота маса під дією електродів швидко й послідовно пройшла через стадії барію, олова, срібла, міді й заліза. На очах у нього довгі білі електричні іскри ставали червоногарячими від стронцію, пурпуровими від калію, жовтими від марганцю. І нарешті, пройшовши крізь сотню перетворень, метал зовсім розпався і перед очима Роберта лишилася лежати на скляній стільниці невеличка купка пухнастого сірого пороху.

— Це і є протіл, — сказав Гоу, перебираючи порох пальцями. — Хіміки майбутнього, можливо, розкладуть його на дальші елементи, але для мене це Ultima Thule[7].

Помовчавши трохи, він поновив свою мову:

— Отже, вам, Роберте, я показав достатньо, щоб ви зрозуміли в основних рисах суть мого методу. Це велика моя таємниця. Ця таємниця дає тому, хто опанував її, таку велику могутність, якої жодна людська істота не мала від часу постання світу. І найдорожче моє бажання — використати її на добро людству, тож я присягаюся вам, Роберте Макінтайре: якби я побачив, що це золото не служить добру, то покінчив би з цим усім навіки. І я перестав би використовувати його й не відкрився б ні перед ким із цією таємницею. Присягаюся всім святим, що так і буде!

Очі його пломеніли, коли він це говорив, голос тремтів од збудження. Щось було справді величне в постаті цього незвичайного винахідника: блідуватий і худющий, серед своїх електродів та реторт, в оточенні незмірного багатства, він зберігав високу моральну поставу, не давши себе осліпити блиском власного золота. Слабовільний натурою, Роберт і не уявляв, яка велика потуга криється за цими тонкими, міцно стисненими устами й сповненими задуми очима.

— Ваші руки, містере Гоу, спроможні творити лише добро! — промовив Роберт.

— Маю на це надію. І всім серцем хочу в це вірити. Вам, Роберте, я відкрився з тим, що, можливо, втаїв би й від рідного брата, якби мав його, і зробив я це, бо вірю й надіюся, що ви не використаєте цієї могутності у корисливих цілях, діставши її у спадок. Але й вам я не відкрив ще усього. Одна ланка лишилася вам невідомою і залишиться такою, допоки я житиму. Ось бачите цю скриню, Роберте?

Гоу провів Роберта до великої у залізних обручах скрині в кутку і, відімкнувши її, дістав маленьку шкатулку, оздоблену слоновою костю.

— У ній, — пояснив він, — лежить папір, який прояснює те, що лишилося на разі прихованим від вас. Якщо зі мною щось станеться, ви зможете, скориставшись викладеними тут вказівками, успадкувати всю мою могутність і перебрати на себе мою справу. А я відтепер, — докинув він, ховаючи шкатулку назад у скриню, — часто звертатимусь до вас по допомогу, хоч сьогодні, мабуть, уже більше її не потребуватиму. Я й так забагато відібрав у вас часу. Я тільки попрошу вас, коли повернетесь додому, перекажіть Лорі, що я побачуся з нею надвечір.

Розділ XII

РОДИННА СВАРКА

Отож велика таємниця відкрилася, і коли Роберт вертався до Берестя, голова його йшла обертом і кров стугоніла у скронях. Опинившись уранці надворі, серед густої мли, він аж був пройнявся дрожем, але тепер і сліду того відчуття не лишилося. Його власні думки наче опромінили сонцем усе навколо, і коли він простував багнистою і вибоїстою околичною вуличкою, йому хотілося співати й танцювати. Чудова доля випала Рафлсові Гоу, та й він, Роберт, не обділений нею. Йому довірено алхімікову таємницю, і він успадкує її, стане владарем багатства більшого, ніж мають монархи, але заразом буде ще й таким вільним, яким жоден монарх не може бути! Оце таки талан, що про нього можна було тільки мріяти. Тисячі оповитих золотом видив снувалися йому в голові, у думках він уже підносився над усім людством і бачив безліч людських рук, благально простягнутих до нього або піднесених угору на знак вдячності за його доброчинство.

Яким убогим видався Робертові їхній жалюгідний садок з голими кущами й гінкими берестами, яке прикре враження справляв простацький цегляний фасад їхнього будиночка з дерев'яним ґанком, пофарбований у зелене! Все це й раніше ображало його мистецьке чуття, але зараз і зовсім здавалося нестерпним у своїй бридоті. Ця міщанська вітальня, — де крісла оббиті цератою, килим на стіні давно вицвів, доріжка під ногами зшита з різних клаптів, — викликала тільки відразу. Єдине, що було тут гарного, на чому з приємністю могли зупинитись Робертові очі, — це його сестра, яка сиділа, відхилившись на спинку крісла перед каміном, її прегарне біле личко чітко вирізнялося на тлі довколишніх темніших барв.

— Знаєш, Роберте, — озвалась вона, глянувши на брата з-під довгих чорних він, — тато стає неможливим. Я мусила поговорити з ним без манівців і дала йому зрозуміти, що виходжу заміж з своїх власних інтересів, а зовсім не його.

— А де він зараз?

— Не знаю. Мабуть, у "Трьох голубах". Тепер він там цілі дні стовбичить. З дому він вискочив геть ошалілий, наговорив мені всяких нісенітниць про шлюбні зобов'язання, про свою заборону оголошувати в церкві вінчання і таке інше. Він собі уявляє, ніби в шлюбному контракті всі майнові права записуються на батька нареченої. Сидів би собі тихенько й чекав, що там йому перепаде, а то!

— Я гадаю, Лоро, ми повинні бути вибачливіші до нього, — повагом мовив Роберт. — Останнім часом я помічаю, що він дуже змінився. Мені здається, він якийсь наче не в собі. Треба було б звернутись до лікаря. Але я сьогодні весь ранок пробув у Великому Палаці.

— Справді? Ти бачився з Рафлсом? Він нічого не переказував мені?

— Він сказав, що коли впорається з роботою, прийде до нас.

— Але що сталося, Роберте? — скрикнула Лора, з чисто жіночою проникливістю вловивши якусь зміну в братові. — Ти так розпашів, і очі сяють, і весь зробився такий гарний. Рафлс, може, щось тобі розповів? І що ж саме? О, я знаю! Він розповів, звідки у нього ці гроші. Чи ж не так?

— Та так. З дечим він розкрився переді мною. І я тебе, Лоро, вітаю від щирого серця, бо ти будеш дуже багата жінка.

— Але як дивно, що з такою людиною нам випало познайомитись у годину нашої бідності! Це все завдяки тобі, дорогенький Роберте, бо якби ти не припав йому до душі, він би ніколи не завітав до нашого дому, і йому не зміг би припасти до душі ще хтось із нас.