— Мій товариш звідти, а я з Нью-Йорка.
— Ах, так. З вашої ходи й погляду я повинен був би зразу зміркувати це, бо ви в лісі як дома Люди з Нової Англії плавають по воді і більше люблять бити тріску ніж оленів. Може, через це у них такі сумні обличчя. Я плавав по океану і пам'ятаю, що й моє обличчя було тоді теж невеселе. Вітерець дме ледве-ледве, а тому нам можна рискнути запалити люльки. Мені траплялось спостерігати, як Ма доброму вітрі запалена люлька притягає ворожий загін За дві милі, але дерева затримують запах, а носи в ірокезів менш чутливі, ніж у сіу і лакотів. Хай поможе вам бог, якщо трапиться війна з індійцями. Це погано для нас, але для вас буде в тисячу разів гірше.
— А чому?
— Зрозуміло, ми з самого початку билися з індійцями і ніколи не забуваємо про них, ставлячи будівлі Бачите, як понад цією річкою кожен будинок, селище взаємно підтримають одно одного. Але у вас… Присягаюсь святою Анною з Бопре, що в мене засвербів мій скальп, коли, прийшовши до ваших кордонів, я побачив самотні будиночки й невеликі просіки в лісах… І на двадцять миль навколо ніякої допомоги! Війна з індійцями — чистилище для Канади і пекло для англійських колоній.
— Ми з індійцями приятелі, — заперечив Амос, — і не прагнемо збільшувати зброєю територію Нової Англії.
— Ваш народ уміє завойовувати, хоч весь час каже, що не бажає цього, зауважив дю Лю. — Ну, а ми б'ємо в барабани, вимахуємо прапорами, а насправді нічого особливого ще не вийшло. У нас в Канаді було тільки двоє великих людей. Один із них — Лассаль, застрелений торік своїми ж людьми на низу великої ріки, другий — старик. Фронтенак Таки доведеться йому повернутися сюди, щоб П'ять Племен не перетворили на пустиню Нову Францію. Я аж ніяк не здивуюсь, коли через два роки білий з золотом прапор маятиме тільки на скелі Квебека. Але я помічаю, мосьє де. Катіна, що ви нетерпляче позираєте на мене, і знаю, що вираховуєте години до нашого повороту в Сен-Марі. Значить, вперед, і хай буде друга частина нашої подорожі так само спокійна, як і перша.
Цілу годину, а може й більше вони пробирались лісом за старим піонером-французом. Був чудовий день, на небі майже не було видно хмар, і сонячне проміння, пробиваючись крізь листя, ніби вкривало траву золотою сіткою. Часом ліс рідішав, тоді яскраве сонячне світло щедро лилося на подорожніх, але слідом за тим вони знов заглиблювались у непролазні хащі, куди лише зрідка самотній сонячний промінь продирався крізь густий, щільний листяний покров.
Ці раптові переходи від світла до темряви були б чарівні, коли б страшна небезпека, що загрожувала в кожному затіненому місці, не обгортала душу більше жахом, ніж захватом. Мовчки, нечутною ходою чотири подорожніх прокладали собі шлях між величезними стовбурами.
Зненацька дю Лю кинувся навколішки і притулив вухо до землі. Він устав, похитуючи головою, і пішов далі заклопотаний, з серйозним обличчям, сторожко позираючи навколо.
— Ви що-небудь почули? — прошепотів Амос.
Дю Лю приклав палець до губів і через хвилину, притулившись обличчям до землі, знову припав вухом. Потім він скочив на ноги з виглядом людини, яка почула те, чого сподівалась.
— Ідіть далі, — спокійно промовив він, — так само як і досі.
— Що трапилось?
— Індійці.
— Попереду?
— Ні, ззаду.
— Що вони роблять?
— Висліджують нас.
— Скільки їх?
— Гадаю, двоє.
Товариші мимоволі озирнулись назад, в порожню темряву лісу. В одному місці блищала широка смуга світла між двох сосон, кидаючи золотий відблиск на їх слід. Навкруги, як і раніше, скрізь було похмуро й безмовно.
— Не обертайтесь, — суворо шепнув дю Лю. — Ідіть, як і досі йшли.
— Це — вороги?
— Ірокези.
— І переслідують нас?
— Ні, тепер ми їх.
— Чи не повернути назад?
— Ні, вони зникнуть, як тіні.
— Далеко вони?
— Я гадаю, кроків за двісті.
— Значить, вони не можуть бачити нас?
— Думаю, що ні, але не цілком певен, очевидно, вони йдуть по нашому сліду.
— Що ж нам робити?
— Обійдемо кругом і зайдемо їм у тил.
Круто повернувши ліворуч, він повів їх лісом, описуючи довгу дугу. Він ішов швидко, але беззвучно в густій тіні дерев. Нарешті, він знову повернув і зупинився.
— Це наш слід, — показав він.
— Так, і по ньому пройшло двоє червоношкірих! — прошепотів Амос, нагинаючись і показуючи на сліди, зовсім не видні Ефраїмові Саведжу й де Катіна.
— Дорослий воїн і юнак, який уперше йде в бій, — зауважив дю Лю. — Як бачите, вони йшли дуже швидко: ледве вдавлені п'яти їхніх мокасинів. Вони йшли один за одним. Ну, тепер ходімо за ними, як вони за нами, і побачимо, чи не будемо ми щасливі.
Він швидко подався вперед, тримаючи мушкет напоготові, інші йшли слідом, але в тінявому лісі навколо них не було чути ні звуку, ні ознаки життя. Нараз дю Лю зупинився і вперся в землю рушницею.
— Вони ще й досі позаду нас, — промовив він.
— Невже?
— Так. Ось те місце, де ми звернули. Одну мить вони вагались — це видно з їх слідів, — а потім пішли за нами.
— Якщо ми спробуємо йти швидше і зробимо ще коло, то можемо наздогнати їх.
— Ні, тепер вони обережні. Зрозуміли, що ми йдемо вдруге по своїх же слідах, щоб спантеличити їх. Ляжемо за це дерево і подивимось, чи не вдасться побачити їх.
Великий гнилий пень, позеленілий від моху, вкритий рожевими та червоними грибками, лежав поблизу того місця, де зупинились наші розвідники. Француз притаївся за ним, три товариші зробили так, як і він, і всі разом почали дивитися з-за гілля кущів, що закривали їх. Все та сама широка смуга світла лилась між двох сосон, а навкруги, як і попереду, був присмерк і безмовність, ніби у просторому храмі з колонами з дерев і безмежним листяним шатром замість покрівлі. Не хрустів сучок, не шелестіла гілка; тільки різкий гавкіт лисиці лунав звідкись із глибини лісу. Дрож збудження пробігав по тілу де Катіна. Йому згадались ігри в піжмурки серед дубів та тисових огорож Версаля, якими розважався двір під час доброго настрою Людовіка. Але призом там було різьблене віяло або коробка цукерок, а тут ішлося про життя і смерть.
Минуло десять напружених хвилин, але ніщо не свідчило про присутність живої істоти позаду.
— Вони там, у тій хащі, — шепнув дю Лю, киваючи головою в напрямку густого чагарника за двісті кроків.