— О, Моріс, Моріс! — кричала вона. — Я не готова до смерті! О, прости мені, Моріс, коли хочеш сам бути прощеним! Моріс, Моріс!
Вона пробувала наблизитись до нього, вхопити за руку, за рукав, але він стояв, поклавши руку на ефес шпаги, і все обличчя його сяяло злісною радістю. Коли вона побачила це жахливе, насмішкувате обличчя, благання завмерло на її вустах. Благати було так само марно, як просити милосердя у падаючого каменя або стрімкого потоку. Жінка одвернулась, відкинувши з обличчя вуаль.
— Ах, король! — крикнула вона. — Якби ви могли тепер глянути на мене!
Почувши цей вигук і побачивши прекрасне бліде обличчя, де Катіна, що спостерігав цю сцену з вікна, відчув, як стислося у нього серце. Перед ним, біля плахи, стояла наймогутніша, найрозумніша і найпрекрасніша з жінок Франції — Франсуаза де Монтеспань, ще так недавно фаворитка короля Людовіка XIV.
Розділ XIX
У КАБІНЕТІ КОРОЛЯ
В ту ніч, коли королівським посланцям довелося пережити стільки незвичайних пригод, король сидів сам у своєму кабінеті. З розмальованої стелі над його головою спускалась гарна лампа, підтримувана чотирма маленькими крилатими купідонами на золотих ланцюжках, і розкидала по кімнаті яскраве світло, що відбивалось у численних дзеркалах на стінах. Меблі з чорного дерева, оздоблені сріблом, розкішні килими, шовк, гобелени, золоті речі й тонкий севрський фарфор — усе краще, що виробляла промисловість Франції, було зібране у цих стінах. Кожна річ являла собою художню рідкість. А власник усього цього багатства й блиску, похмурий і понурий, сидів, опустивши підборіддя на руки, спершись ліктями на стіл і втупивши неуважливий погляд в протилежну стіну.
Та хоч його темні очі й дивилися на стіну, вони, здавалось, нічого не бачили. Може, вони були звернені назад, на довгу, низку прожитих років, на ту золоту молодість, коли мрії й дійсність так перепліталися одна з одним. Сон чи дійсність — ось ці двоє людей, які схилились над його колискою, один у темному одязі із зіркою на грудях, якого вчили його" звати батьком, другий — у довгій червоній мантії, з маленькими блискучими очима? Навіть тепер, коли минуло понад сорок років, король нараз уявив собі живим це зле, хитре, владне обличчя і знову побачив старого Рішельє, великого невінчаного короля Франції. А далі другий кардинал, довгий, худий, який відбирав у нього кишенькові гроші, відмовляв йому в їжі і вдягав його в стару одежу. Як виразно встає в пам'яті той день, коли Мазаріні нарум'янився востаннє і весь двір потім танцював з радості, почувши, що кардинал помер. А мати? Яка вона була прекрасна і владна! Пригадав, як мужньо вона трималась під час війни, що зламала могутність вельмож, і як, уже лежачи на смертному ложі, благала священиків не забруднити зав'язок її ченця святими дарами. Потім думки полинули до того часу, коли він став самостійним: ось він збив пиху своїй вельможній аристократії, добиваючись того, щоб бути не тільки деревом серед оточуючих рівних дерев, але лишитися самому, високо розкинувши гілля над усіма іншими, і своєю величезною тінню вкрити всю країну. Промайнули перед очима ті війни, що їх провадив він, видані ним закони; підписані договори. Під його правлінням Франція розширила свої кордони і на північ і на схід, а всередині спаялась, як моноліт, і в ній чувся тільки один голос, голос його, короля. Ось промайнув довгий ряд чарівних жіночих облич. Олімпія Манчілі, італійські очі якої вперше довели йому, що є сила, яка може правити навіть і королем; її сестра Марія Манчілі; його дружина зі своїм смуглявим личком, Генрієта Англійська, безжальна смерть якої вразила його серце жахом неминучого; Лавальєр, Монтеспань, Фонтанж. Одні померли, інші в монастирях. Ті, що вражали колись красою і витонченістю розпусти, тепер тільки розпусні. А що ж в результаті цього неспокійного бурхливого життя? Він переступив уже грань дозрілих років, втратив смак до втіх молодості; подагра, паморочення голови завжди нагадують йому, що існує інше царство, яким він не може вже сподіватися правити. І за весь цей довгий час він не здобув ні одного вірного друга ані в своїй сім'ї, ані серед придворних, ні, нарешті, в країні — нікогісінько, крім хіба тієї жінки, з якою він збирався одружитися в цю ніч. А яка вона терпляча, добра, які в неї високі думки! З нею він сподівався покрити справжньою славою всі гріхи безумного минулого Аби тільки приїхав архієпископ! Тоді він знатиме, що вона дійсно належить йому навіки.
Хтось постукав у двері. Людовік швидко скочив з місця, гадаючи, що то. мабуть, приїхав архієпископ. Увійшов камердинер і доповів, що Лувуа просить аудієнції у короля. Слідом за ним з'явився і сам міністр. В руці він тримав два шкуратяних мішки.
— Ваша величність, — промовив він, коли Бонтан вийшов, — сподіваюсь, я не перешкоджаю вам?
— Ні, ні; Лувуа. Сказати по щирості, мої думки стали докучливими, і я радий позбутися їх.
— У вашої величності можуть бути тільки приємні думки, — говорив Лувуа. — Але я приніс вам дещо, що зробить їх іще приємнішими.
— А! Що саме?
— Коли багато з наших молодих дворян вирушали до Німеччини та Угорщини, ви мудро зволили зауважити, що було б бажано переглядати листи, які вони посилають на батьківщину, а також бути в курсі новин, одержуваних ними від тутешніх придворних.
— Так.
— Ось ці листи; ті, що надійшли з-за кордону, тут в одному мішку, а в другому — ті, які треба відіслати. Віск розчинено в спирті, і таким чином листи розпечатані.
Король вийняв пачку конвертів і глянув на адреси.
— Дійсно, мені хотілося б прочитати правду в серцях цих людей, — зауважив він. — Тільки таким способом можу я довідатись про справжні думки улесливих передо мною придворних. Гадаю, — додав він, і підозріння нараз майнуло в очах короля, — що ви самі попереду не переглядали цих листів?
— О, я швидше умер би, ваша величність!
— Ви присягаєтесь?
— Так, надією на спасіння моєї душі.
— Гм! Я бачу на одному з цих конвертів почерк вашого сина.
Лувуа змінився на обличчі.
— Ваша величність пересвідчитесь, що він так само відданий вам за очі, як і в очі, бо інакше він не син мені, — пробурмотів він.