— Ааах! — мало не крикнув Ростов, піднімаючи обидві руки до волосся. Сімка, що була потрібна йому, вже лежала зверху, першою картою в колоді. Він програв більше, ніж міг заплатити.
— Однак, ти не заривайся,— сказав Долохов, мигцем зиркнувши на Ростова і продовжуючи банкувати.
XIV х
Через півтори години більшість картярів уже як на жарт дивилися на свою власну гру.
Уся гра зосередилася на самому Ростові. Замість тисячі шестисот карбованців за ним було записано довгу колону цифр, яку він рахував до десятої тисячі, але яка тепер, як він гадав, підвищилася вже до п'ятнадцяти тисяч. Насправді запис уже перевищував двадцять тисяч карбованців. Долохов уже не слухав і не розповідав історій; він стежив за кожним порухом рук Ростова і бистрим поглядом зрідка оглядав свій запис його боргу. Він вирішив продовжувати гру доти, поки запис цей не виросте до сорока трьох тисяч. Число це він вибрав тому, що сорок три становили суму складених його років з роками Соні. Ростов, сперши голову на обидві руки, сидів перед списаним, залитим вином, закиданим картами столом. Одно тяжке враження не покидало його: ці ширококості, червонуваті руки з волоссям, що виднілося з-під сорочки, ці руки, які він любив і ненавидів, тримали його в своїй владі.
"Шістсот карбованців, туз, ріжок, дев'ятка... відігратися неможливо!.. І як би весело було вдома... Валет на пе... це не може бути!.. І нащо ж він робить це зі мною?.." — думав і згадував Ростов. Іноді він ставив велику карту; та Долохов відмовлявся бити її і сам визначав ставку. Микола підкорявся йому і то молився богу, як він молився на полі бою на Амштетен-ському мості; то загадував, що та карта, яка першою трапиться йому під руку з купи погнутих карт під столом, врятує його; то вираховував, скільки було шнурків на його куртці, і з стількома ж очками карту пробував ставити на весь програш; то за допомогою оглядався на інших картярів; то вдивлявся в холодне тепер обличчя Долохова і намагався прозирнути, що в ньому робиться.
"Він же знає, що означає для мене цей. програш. Не може ж він бажати моєї загибелі? Адже він був мені другом.
Адже я його любив... Але й він не винен; що ж йому робити, коли йому щастить? І я не винен,— казав він сам собі.— Я нічого не зробив поганого. Хіба я вбив кого-небудь, образив, побажав кому зла? За що ж таке страшне нещастя? І коли воно почалося? Ще так недавно я підходив до цього стола з думкою виграти сто карбованців, купити мама на іменини ту шкатулку і їхати додому. Я такий був щасливий, такий вільний, веселий! І я не розумів тоді, який я був щасливий! Коли ж це кінчилося І коли почався цей новий, жахливий стан? Чим ознаменувалася ця зміна? Я так само сидів на цьому місці, біля цього стола, і так само вибирав і висував карти і дивився на ці ширококості, вправні руки. Коли ж це сталося і що таке сталося? Я здоровий, сильний і той самий, і все на тому ж місці. Ні, цього не може бути! Певне все це нічим не кінчиться".
Він був червоний, весь у поту, хоч у кімнаті не було гаряче. І обличчя в нього було страшне й жалюгідне, особливо від безсилого бажання здаватися спокійним.
Запис дійшов фатального числа — сорока трьох тисяч. Ростов приготував карту, яка мала йти кутом від трьох тисяч карбованців, щойно даних йому, коли Долохов стукнув колодою, відклав її і, взявши крейду, почав швидко, своїм чітким, міцним почерком, ламаючи крейдяну паличку, підбивати підсумок запису Ростова.
— Вечеряти, вечеряти час! Ось і цигани! — Справді, зі своїм циганським акцентом уже, входячи з холоду, гомоніли щось якісь чорні чоловіки й жінки. Микола розумів, що всьому кінець; але він байдужим голосом сказав:
— Що, не будеш більше? А в мене гарна карточка приготовлена.— Наче над усе його цікавила веселість самої гри.
"Всьому кінець, я пропав!—думав він.— Тепер куля в лоб — одно залишається",— і разом з тим він сказав веселим голосом:
— Ну, ще одну карточку.
— Добре,— відповів Долохов, закінчивши з підсумком,— добре! двадцять один карбованець іде,— сказав він, показуючи на цифру двадцять один, що порушувала рівний рахунок — сорок три тисячі, і, взявши колоду, приготувався банкувати. Ростов покірно відігнув ріжок і замість приготовлених шести тисяч старанно написав двадцять один.
— Це мені однаково,— сказав він,— мені тільки цікаво знати, уб'єш ти, чи даси мені цю десятку.
Долохов серйозно став банкувати. О, як ненавидів Ростов у цю хвилину ці руки, червонуваті, з короткими пальцями і з волоссям, що виднілося з-під сорочки, руки, які владали ним... Десятку було дано.
— За вами сорок три тисячі, графе,— промовив Долохов і, потягаючись, встав з-за стола.— А стомлює, однак, таке довгочасне сидіння,—додав він.
22*
339
— Це правда; я теж втомився,— сказав Ростов. Долохов, наче нагадуючи, що йому непристойно жартувати,
перебив його.
— Коли скажете одержати гроші, графе?
Ростов спалахнув, викликав Долохова в другу кімнату.
— Я не можу відразу сплатити все, ти візьмеш вексель,— сказав він.
— Слухай, Ростов,— сказав Долохов, світло усміхаючись і дивлячись у вічі Миколі,— ти знаєш приказку: "Щасливий у коханні, нещасливий у картах". Кузина твоя закохана в тебе. Я знаю.
"01 це жах — почувати себе таким залежним від цієї людини",— думав Ростов. Ростов розумів, якого удару завдасть він батькові, матері, сказавши про цей програш; він розумів, яке було б щастя звільнитися від усього цього, і розумів, що Долохов знає, що може звільнити його від цього сорому і горя, і тепер хоче ще гратися з ним, як кіт з мишею.
— Твоя кузина...— почав казати Долохов, але Микола перебив його.
— Моя кузина тут ні при чому, і про неї говорити нічого! — крикнув він люто.
— То коли одержати? — спитав Долохов.
— Завтра,— сказав Ростов і вийшов з кімнати.
XV
Сказати "завтра" й дотримати тону пристойності було не важко, але приїхати самому додому, побачити сестер, брата, матір, батька, признаватися і просити грошей, на які не маєш права після того, як дав слово честі, було жахливо.
Вдома ще не спали. Молодь дому Ростових,довернувшись з театру, повечерявши, сиділа біля клавікордів. ТЬтьки-но Микола увійшов до зали, його огорнула та любовна, поетична атмосфера, яка панувала цієї зими в їхньому домі і яка тепер, після освідчення Долохова та балу Іогеля, здавалося, ще більш згустилася, як повітря перед громовицею, над Сонею і Наташею. Соня і Наташа, в блакитних платтях, в яких вони були в театрі, гарненькі і свідомі цього, щасливі, усміхаючись стояли біля клавікордів. Віра з Шиншиним грала в шахи у вітальні. Стара графиня, чекаючи сина й чоловіка, розкладала пасьянс з бабусею-дворянкою, що жила в них у домі. Денисов з блискучими очима і скуйовдженою чуприною сидів, одкинувши ніжку назад, за клавікордами і, б'ючи по них своїми коротенькими пальцями, брав акорди і, пускаючи під лоб очі, своїм маленьким, хрипким, але вірним голосом співав вірш "Чарівниця", якого він сам склав і до якого намагався підібрати музику.