— Я певна, що мій чоловік буде ЗГОДНИЙ,— сказала графиня,— але ваш батечко...
— Мій батько, якому я розповів свої плани, неодмінною умовою згоди поклав, щоб весілля було не раніше, як через рік. І про пе ось я хотів повідомити вас,— сказав князь Андрій.
— Правда, Наташа ще молода, але — так довго!
— Це не могло бути інакше,— зітхнувши, сказав князь Андрій.
— Я пошлю вам її,— сказала графиня і вийшла з кімнати.
— Господи, помилуй нас,— примовляла вона, відшукуючи дочку. Соня сказала, що Наташа у спальні. Наташа сиділа на своєму ліжку, бліда, з сухими очима, дивилась на образи і, швидко хрестячись, шепотіла щось. Побачивши матір, вона схопилася і кинулась до неї.
— Що, мамо?.. Що?
— Іди, іди до нього Він просить твоєї руки,— сказала графиня холодно, як здалося Наташі...— Іди... іди,— промовила мати сумно й докірливо услід дочці, що побігла бігом, і тяжко зітхнула.
Наташа не пам'ятала, як вона увійшла до вітальні. Ввійшовши у двері й побачивши його, вона зупинилась. "Невже цей чужий чоловік став тепер усім для мене?" — спитала вона себе і миттю відповіла: "Так, усім* він один тепер дорожчий для.мене за все на світі". Князь Андрій підійшов до неї, опустивши очі.
— Я полюбив вас з тієї хвилини, як побачив вас. Чи можу я надіятись?
Він глянув на неї, і серйозна пристрасність її обличчя вразила його. Обличчя її говорило: "Нащо питати? Нащо ставити під сумнів те, чого не можна не знати? Нащо говорити, коли не можна словами висловити того, що почуваєш".
Вона наблизилась до нього і зупинилася. Він узяв її руку й поцілував.
— Любите ви мене?
— Так, так,— наче з досадою промовила Наташа, голосне зітхнула, вдруге, частіше й частіше, і заридала.
— Чого? Що з вами?
— Ой, я така щаслива,— відповіла вона, усміхнулася крізь сльози, нагнулась ближче до нього, подумала секунду, наче питаючи себе, чи можна це, і поцілувала його.
Князь Андрій тримав її руки, дивився їй у вічі, і не знаходив у своїй душі попередньої любові до неї. В душі його раптом ворухнулося щось: не було попередньої поетичної і таємничої принадності бажання, а була жалість до її жіночої і дитячої кволості, був страх перед її відданістю і довірливістю, важка й одночасно радісна свідомість обов'язку, що навіки зв'язав його з нею. Теперішнє почуття, хоч і не було таке світле й поетичне, як перше, було серйозніше і сильніше.
— Чи сказала вам maman, що це не може бути раніше, як через рік? — спитав князь Андрій, все дивлячись їй у вічі.
т
"Невже це я, та дівчинка-дитина (усі так казали про мене),— думала Наташа,— невже я тепер з цієї хвилини дружина, рівна з цим чужим, милим, розумним мужчиною, якого поважає навіть мій батько? Невже це правда? Невже правда, що тепер уже не можна жартувати з життям, тепер уже я велика, тепер уже лежить на мені відповідальність за кожний мій вчинок і за кожне слово? До речі, що він спитав мене?"
— Ні,— відповіла вона, але вона не зрозуміла того, що він питав.
— Пробачте мені,— сказав князь Андрій,— але ви такі молоді, а я вже так багато зазнав життя. Мені страшно за вас. Ви не знаєте себе.
Наташа зосереджено й уважно слухала, намагаючись зрозуміти значення його слів, і не розуміла.
— Хоч який важкий для мене буде цей 'рік, що відстрочує моє щастя,— говорив далі князь Андрій,— за цей строк ви перевірите себе. Я прошу вас через рік здійснити моє щастя; але ви вільні: заручини наші зостануться таємницею і, якби ви переконалися, що ви не любите мене, або якби полюбили...— сказав князь Андрій з неприродною усмішкою.
— Нащо ви це говорите? — перебила його Наташа.— Ви знаєте, що з того самого дня, як ви вперше приїхали в Отрадне, я іґолюбила вас,— сказала вона, твердо впевнена, що говорить правду.
— За рік ви пізнаєте себе...
— Ці-лий рік!—раптом сказала Наташа, тепер тільки зрозумівши, що весілля відкладено на рік.— Та чому ж рік? Чому ж рік?..— Князь Андрій став їй пояснювати причини цієї відстрочки. Наташа не слухала його.
— І не можна інакше? — спитала вона. Князь Андрій нічого не відповів, але вираз обличчя його показав, що змінити це рішення неможливо.
— Це жах! Ні, це жах, жах! — раптом заговорила Наташа і знову заридала.— Я помру, чекаючи цілий рік: це не можна, це жах.— Вона глянула в обличчя свого нареченого і побачила в ньому вираз жалю і подиву.
— Ні, ні, я все зроблю,— сказала вона, раптом переставши плакати,— я така щаслива!
Батько й мати увійшли до вітальні і благословили наречених. З цього дня князь Андрій нареченим став їздити до Ростових.
XXIV
Заручення не було і нікого не повідомляли про змовини Волконського з Наташею; на цьому наполіг князь Андрій. Він казав, що він є причиною відстрочки, тому він і повинен нести увесь тягар її. Він казав, що він назавжди зв'язав себе своїм словом, але що він не хоче зв'язувати Наташу ї дає їй цілковиту волю. Якщо вона через півроку відчує, що не любить його, вон& матиме право відмовити йому. Певна річ, ні батьки, ні Наташа не хотіли чути про це; але князь Андрій наполягав на своєму. Князь Андрій бував щодня у Ростових, але не як наречений обходився з Наташею: він казав їй ви і цілував її лише в руку. Між князем Андрієм і Наташею після дня освідчення встановилися зовсім інші, ніж перше, близькі, прості взаємини. Вони наче досі не знали одне одного. І він і вона любили згадувати про те, як вони дивилися одне на одного, коли були ще нічим; тепер обоє вони почували себе зовсім іншими .істотами: перше вимушені, тепер вони були прості і щирі. Спочатку в родині почувалась ніяковість в обходженні з князем Андрієм; він здавався людиною з чужого світу, і Наташа довго привчала домашніх до князя Андрія, і з гордістю запевняла всіх, що він тільки здається таким особливим, а що він такий самий, як і всі, і що вона його не боїться і що ніхто не повинен боятися його. За кілька днів у родині до нього звикли, перестали ніяковіти при ньому і жили, як і раніш, а він у цьому їхньому житті брав участь. Він про господарство умів говорити з графом і про убори з графинею та Наташею, і про альбоми та канву з Сонею. Іноді домашні Ростови між собою і при князі Андрії дивувалися з того, як усе це сталося і які очевидні були прикмети цього: і приїзд князя Андрія в Отрадне, і їх приїзд до Петербурга, і схожість між Наташею та князем Андрієм, яку помітила няня в перший приїзд князя Андрія, і сутичка в 1805 році між Андрієм та Миколою, і ще багато інших прикмет того, що сталося, помітили домашні.