— Скільки населення в Москві, скільки будинків? Чи правда, що Moscou називають Moscou la sainte?1 Скільки церков у Moscou?— питав він.
І на відповідь, що церков понад двісті, він сказав:
— Навіщо така сила церков?
— Росіяни дуже побожні,— відповів Балашов.
— А втім, велика кількість монастирів та церков є завжди ознакою відсталості народу,— сказав Наполеон, оглядаючись на Коленкура за оцінкою цієї думки.
Балашов поважливо дозволив собі не погодитися з думкою французького імператора.
— У кожної країни свої звичаї,— сказав він.
— Але вже ніде в Європі нема нічого схожого,— сказав Наполеон.
— Даруйте, ваша величність,— сказав Балашов,— крім Росії є ще Іспанія, де так само багато церков і монастирів.
Ця відповідь Балашова, що натякала на недавню поразку французів в Іспанії, була високо оцінена, як розповідав Балашов, при дворі імператора Олександра і дуже мало була оцінена тепер, за обідом Наполеона, і пройшла непомітно.
По байдужих і недомислених обличчях панів маршалів видно було, що вони не розуміли, в чому тут полягав дотеп, на який натякала інтонація Балашова. "Коли й був він, то ми не зрозуміли його або він зовсім недотепний",— говорили вирази облич маршалів. Так мало була оцінена ця відповідь, що Наполеон навіть зовсім не помітив її і наївно спитав Балашова про те, на які міста йде звідси оряма дорога до Москви.
1 святою?
Балашов, який був увесь час обіду на сторожі, відповів, що comme tout chemin mène à Rome, tout chemin mène à Moscou1, що є багато доріг, і що в числі цих різних шляхів, е дорога на Полтаву, яку обрав Карл XII, сказав Балашов, мимоволі за-шарівшись від задоволення з влучності цієї відповіді. Не встиг Балашов доказати останніх слів: "Poltawa", як уже Коленкур заговорив про невигоди дороги з Петербурга в Москву і про свої петербурзькі спогади.
По обіді перейшли пити каву до кабінету Наполеона, що чотири дні тому був кабінетом імператора Олександра. Наполеон сів, помішуючи каву в севрській чашці, і показав на стілець біля себе Балашову.
Є в людини певний пообідній настрій, який дужче за всякі розумні причини змушує людину бути задоволеною з себе і вважати всіх за своїх друзів. Наполеон був у цьому настрої. Йому здавалося, що він оточений людьми, які обожують його. Він був переконаний, що й Балашов по його обіді був його другом і палким прихильником. Наполеон звернувся до нього з приємною і трошки глузливою усмішкою. '
— Це та сама кімната, як мені казали, в якій жив імператор Олександр. Чудно, правда ж, генерале? — сказав він, очевидно не маючи сумніву в тому, що це звернення не могло не бути приємним його співрозмовникові, бо воно доводило перевагу його, Наполеона, над Олександром.
Балашов нічого не міг відповісти на це і мовчки нахилив голову.
— Так, у цій кімнаті, чотири дні тому, мали нараду Вінцінгероде і Штейн,— так само глузливо, впевнено усміхаючись, продовжував Наполеон.— Чого я не можу зрозуміти,— сказав він,— це того, що імператор Олександр наблизив до себе всіх особистих моїх ворогів. Я цього не... розумію. Він не подумав про те, що я можу зробити те саме? — з запитанням звернувся він до Балашова, і, очевидно, ця згадка вштовхнула його знову в той слід ранішнього гніву, що був ще свіжий у ньому.
— І хай він знає, що я це зроблю,— сказав Наполеон, встаючи і відштовхуючи рукою свою чашку.— Я вижену з Німеччини всіх його родичів, Віртемберзьких, Баденських, Веймар-ських... так, я вижену їх. Хай він готує для них притулок у Росії!
Балашов нахилив голову, виглядом своїм показуючи, що він бажав би відкланятися, і слухає тільки тому, що він не може не слухати того, що йому говорять. Наполеон не помічав цього виразу; він звертався до Балашова не як до посла свого ворога, а як до людини, яка тепер цілком віддана йому і повинна радіти з приниження свого колишнього володаря.
— І нащо імператор Олександр прийняв начальство над
1 як усяка дорога, за прислів'ям, веде в Рим, так і всі дороги ведуть у Москву,
військами? До чого це? Війна моє ремесло, а його справа царювати, а не командувати військами. Нащо він узяв на себе таку відповідальність?
Наполеон знову взяв табакерку, мовчки пройшовся кілька разів по кімнаті і раптом несподівано підійшов до Балашова і, ледь усміхнувшись, так впевнено, швидко, просто, неначе він робив яку-небудь не тільки важливу, але й приємну для Балашова справу, підняв руку до обличчя сорокалітнього російського генерала і, взявши його за вухо, злегка смикнув, усміхнувшись лише губами.
Avoir l'oreille tirée par l'Empereur1 вважалося дуже великою честю і ласкою при французькому дворі.
— Eh bien, vous ne dites rien, admirateur et courtisan de l'Empereur Alexandre?2 — сказав він, наче смішно було бути в його присутності будь-чиїм courtisan і admirateur3, крім його, Напо* леона.
— Чи готові коні для генерала? — додав він, трошки нахиляючи голову у відповідь на уклін Балашова.
— Дайте йому моїх, йому далеко їхати...
Лист, якого привіз Балашов, був останній лист Наполеона до Олександра. Всі подробиці розмови було передано російському імператорові, і війна почалась.
VIII
Після побачення свого в Москві з П'єром князь Андрій поїхав до Петербурга в справах, як він сказав своїм рідним, а по суті для того, щоб зустріти там князя Анатоля Курагіна, якого він вважав за необхідне зустріти. Курагіна, про якого він розпитав, приїхавши до Петербурга, там уже не було. П'єр дав знати своєму шуринові, що князь Андрій їде за ним. Ана-толь Курагін зараз же одержав призначення від військового міністра і виїхав у Молдавську армію. В цей же час у Петербурзі князь Андрій зустрів Кутузова, с^ого колишнього, завжди прихильного до нього, генерала, і Кутузов запропонував йому їхати з ним разом у Молдавську армію, куди старого генерала призначено було головнокомандуючим. Князь Андрій, одержавши призначення перебувати при штабі головної квартири, виїхав до Туреччини.
Князь Андрій вважав за незручне писати до Курагіна і викликати його. Не давши нового приводу до дуелі, князь Андрій вважав виклик зі свого боку компрометуючим графиню Ростову, і тому він шукав особистої зустрічі з Курагіним, в