— Отак гарно,— радісно сказав задній, попавши в ногу.
— Ваше сіятельство? Га? Князь? — тремтячим голосом сказав Тимохін, підбігши і заглядаючи в ноші.
Князь Андрій розплющив очі і подивився з-за нош, в які глибоко увійшла його голова, на того, хто говорив, і знову опустив повіки.
Ополченці принесли князя Андрія до лісу, де стояли фури і де був перев'язочний пункт. Перев'язочний пункт складався з трьох розіпнутих, з загорнутими полами, наметів край березняка. В березняку стояли фури і коні. Коні їли з опалок овес, і горобці злітали до них і підбирали розсипані зерна. Вороння, чуючи кров, нетерпляче каркало і перелітало на березах. Круг наметів, більш як на двох десятинах місця, лежали, сиділи, стояли закривавлені люди в різному одязі. Навколо поранених, з сумними й уважними обличчями стояли юрми солдатів-носиль-ників, яких марно відганяли від цього місця розпорядники-офі-цери. Не слухаючи офіцерів, солдати стояли, спираючись на ноші, і пильно, наче намагаючись зрозуміти важке значення видовища, дивились на те, що робилось перед ними. З наметів чутно було то голосні, злі зойки, то жалісний стогін. Зрідка вибігали звідти фельдшери по воду і показували на тих, яких треба було вносити. Поранені, чекаючи біля намету на свою чергу, хрипіли, стогнали, плакали, кричали, лаялись, просили горілки. Деякі марили. Князя Андрія, як полкового командира, переступаючи через неперев'язаних поранених, пронесли ближче до одного з наметів і зупинились, чекаючи розпорядження. Князь Андрій розплющив очі і довго не міг зрозуміти, що робиться круг нього. Лука, полинь, рілля, кружляння чорного м'ячика і його пристрасний порив любові до життя згадались йому. За два кроки від нього, голосно говорячи і привертаючи до себе загальну увагу, стояв, спершись на гілляку, високий гарний, чорноволосий унтер-офіцер з обв'язаною головою. Його було поранено в голову і в ногу кулями. Навколо нього, жадібно слухаючи його мову, зібралась юрма поранених та носильників.
— Ми його звідтіль як довбонули, так усе покидав, самого короля забрали! — блискаючи чорними, гарячими очима і оглядаючись круг себе, голосно говорив солдат.— Нехай би підійшли тільки в той самий різ лезерви, його б, братіку ти мій, звання не лишилося б, потому правду тобі кажу...
Князь Андрій, так само, як і всі навколо розповідача, блискучим поглядом дивився на нього і почував утіху. "Але хіба не однаково тепер,— подумав він.— А що буде там і що таке було тут? Чому мені жаль було розставатися з життям? Щось було в цьому житті, чого я не розумів і не розумію".
XXXVII
Один з лікарів, у закривавленому фартусі і з закривавленими невеликими руками, в одній з яких він між мізинцем і великим пальцем (щоб не забруднити її) тримав сигару, вийшов з намету. Лікар цей підвів голову і став дивитись на всі боки, але понад поранених. Він, очевидно, хотів відпочити трохи. Поводивши якийсь час головою праворуч і ліворуч, він зітхнув і опустив очі.
— Ну, зараз,— сказав він на слова фельдшера, який показував йому на князя Андрія, і звелів нести його до намету.
В юрмі тих поранених, що чекали, почали ремствувати.
— Видно, і на тому світі панам лише жити,— промовив один. Князя Андрія внесли і поклали на щойно звільнений стіл,
з якого фельдшер змивав щось. Князь Андрій не міг розібрати нарізно того, що було в наметі. Жалісний стогін з різних боків, тяжкий біль у стегні, в животі та спині відвертали його увагу. Усе, що він бачив навколо себе, злилось для нього в одно загальне враження оголеного, закривавленого людського тіла, яке, здавалося, наповнювало весь низький намет, як кілька тижнів тому тогр гарячого серпневого дня це саме тіло наповнювало брудний ставок край Смоленського шляху. Так, це було те саме тіло, та сама chair á canon *, вигляд якої ще тоді, ніби віщуючи теперішнє, викликав у нього жах.
В наметі було три столи. Два були зайняті, на третій поклали князя Андрія. На якийсь час його покинули самого, і він мимоволі побачив те, що робилося на двох інших столах. На ближчому столі сидів татарин, певне козак, судячи по мундирові, кинутому тут-таки. Четверо солдатів тримали його. Лікар в окулярах щось різав у його коричневій, мускулистій спині.
— Ух, ух, ух!..— наче хрокав татарин, і раптом, піднявши вгору своє вилицювате, чорне, кирпате обличчя, вишкіривши білі зуби, починав видиратися, шарпатись і верещати пронизливо-дзвінким, протяглим вереском. На другому столі, біля якого
1 м'ясо для гармат,
юрмилось багато людей, на спині лежав великий, повний чоловік з вакинутою назад головою (хвилясте волосся, його колір і форма голови здавалися дивно знайомими князеві Андрію). Кілька чоловік фельдшерів налягли на груди цьому чоловікові і тримали його. Біла велика повна нога швидко і часто, не перестаючи, сіпалась гарячковим трепетом. Чоловік цей судорожно ридав і захлинався. Два лікарі мовчки — один був блідий і тремтів,— щось робили над другою, червоною ногою цього чоловіка. Упоравшись з татарином, на якого накинули шинель, лікар в окулярах, обтираючи руки, підійшов до князя Андрія.
Він глянув в обличчя князя Андрія і поспішно одвернувся.
— Роздягти! Чого стоїте? — крикнув він сердито на фельдшерів.
Раннє-раннє далеке дитинство згадалося князеві Андрію, коли фельдшер квапливими руками із закоченими рукавами розстібав йому ґудзики і скидав з нього одяг. Лікар низько нагнувся над раною, обмацав її і тяжко зітхнув. Потім він зробив знак комусь. І від страшного болю всередині живота князь Андрій знепритомнів. Коли він прийшов до пам'яті, розбиті кістки стегна було викинуто, клапті м'яса відрізано і рану перев'язано, йому порскали в обличчя водою. Як тільки князь Андрій розплющив очі, лікар нахилився над ним, мовчки поцілував його в губи і поспішно відійшов.
Після перенесеного страждання князь Андрій почував блаженство, якого давно не зазнавав. Усі найкращі, найщасливіші хвилини в його житті, особливо найранніше дитинство, коли його роздягали і клали в ліжечко, коли няня, заколисуючи, співала над ним, коли, зарившись головою в подушки, він почував себе щасливим самою свідомістю життя,— поставали в його уяві навіть не як минуле, а як дійсність.