Не само оповідання це, а таємничий смисл його, та захватна радість, що сяяла в обличчі Каратаєва, коли він розповідав, таємниче значення цієї радості неясно й радісно сповнювало тепер П'єрову душу.
XIV
— A vos places!1 — раптом пролунав голос.
Між полоненими і конвойними виникло радісне сум'яття і чекання чогось щасливого й урочистого. З усіх боків залунали вигуки команди, і з лівого боку, риссю об'їжджаючи полонених, з'явилися кавалеристи, добре одягнені, на добрих конях. На всіх обличчях був вираз напруження, що буває в людей, коли близько вищі власті. Полонені збились докупи, їх зштовхнули з дороги; конвойні вишикувались.
— L'Empereur! L'Empereur! Le maréchal! Le duc!2 — і тільки-но проїхали ситі конвойні, як прогриміла карета з сивими кіньми, запряженими цугом. П'єр мигцем побачив спокійне, красиве, товсте й біле обличчя чоловіка у трикутному капелюсі* Це був один з маршалів. Погляд маршала повернувся на велику, показну постать П'єра, і в тому виразі, з яким маршал цей нахмурився й одвернув обличчя, П'єр помітив жалість і бажання приховати її.
Генерал, який вів депо, з червоним зляканим обличчям, поганяючи свою худу коняку, їхав за каретою. Кілька офіцерів зійшлися в гурток, солдати оточили їх. У всіх були схвильовано-напружені обличчя.
— Qu'est ce qu'il a dit? Qu'est ce qu'il a dit?..3 — чув П'єр. У той час, як проїжджав маршал, полонені збились докупи,
і П'єр побачив Каратаєва, якого він не бачив ще нинішнього ранку. Каратаєв у своїй шинелині сидів, спершись спиною на
1 — По місцях!
2 — Імператор! Імператор! Маршал! Герцог!
3 — Що він сказав? Що? Що?..,
березу. В обличчі його, крім виразу вчорашнього радісного зворушення під час розповіді про безневинні страждання купця, світився ще вираз тихої урочистості.
Каратаєв дивився на П'єра своїми добрими круглими очима, затуманеними тепер сльозою, і, видно, кликав його до себе, хотів сказати щось. Але П'єру занадто страшно було за себе. Він зробив так, наче не бачив його погляду, і поспішно відійшов.
Коли полонені знову рушили, П'єр оглянувся назад. Каратаєв сидів край дороги під березою; і два французи щось говорили над ним. П'єр не оглядався більш. Він ішов, накульгуючи, під гору.
Ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв, почувся постріл. П'єр чув ясно цей постріл, але в ту ж мить, як він почув його, П'єр згадав, що він не закінчив ще початого перед тим, як проїхав маршал, обчислення — скільки переходів залишилось до Смоленська. І він став вираховувати. Два французькі солдати, з яких один тримав у руці зняту рушницю, що ще диміла, пробігли повз П'єра. Обидва вони були бліді і в виразі їх облич — один з них несміливо глянув на П'єра — було щось схоже на те, що він бачив у молодому солдатові на страті. П'єо подивився на солдата і згадав про те, як цей солдат позавчора спалив, висушуючи на вогнищі, свою сорочку і як сміялися з нього.
Собака завив ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв. "Ото дурний, чого він виє?" — подумав П'єр.
Солдати-товариші, що йшли поруч з П'єром, не оглядалися так само, як і він, на те місце, з якого пролунав постріл і потім виття собаки; але суворий вираз застиг на всіх обличчях.
XV
Депо, і полонені, і обоз маршала зупинилися в селі Шамшеві. Усе збилося докупи біля багать. П'єр підійшов до вогню, поїв смаженої конятини, ліг спиною до вогню і зараз же заснув. Він спав знову тим самим сном, яким він спав у Можайську після Бородіна.
Знову події дійсності поєднувались зі снами, і знову хтось, чи сам він, чи хто інший, говорив йому думки, і навіть ті самі думки, що йому говорились у Можайську.
"Життя є все. Життя є бог. Усе переміщується і рухається, і цей рух є бог. І поки є життя, є насолода самосвідомості божества. Любити життя, любити бога. Важче і блаженніше за все любити це життя в своїх стражданнях, у безвинності страждань".
— "Каратаєв!"—згадалося П'еру.
І раптом П'єру уявився, як живий, давно забутий, лагідний старенький учитель, який V Швейцарії викладав П'єру географію. "Стривай",— сказав старенький. І він показав П'єру глобус. Глобус цей був живою хиткою кулею, що не мала розміру. Уся
поверхня кулі складалася з крапель, щільно з'єднаних між собою. І краплі ці всі рухалися, переміщувались і то зливалися по кілька в одну, то одна ділилась на багато. Кожна крапля намагалася розлитись, захопити найбільший простір, але інші, намагаючись зробити те саме, стискали її, іноді знищували, іноді зливалися з нею.
— Ось життя,— сказав старенький учитель.
"Як це просто і ясно,— подумав П'єр,— як я міг не знати цього раніш".
— В середині бог, і кожна крапля намагається розширитися, щоб у найбільших розмірах відбивати його. І росте, зливається, і збирається, і знищується на поверхні, зникає у глибині і знову спливає. Ось він, Каратаєв, ось розлився і зник.— Vous avez compris, mon enfantA, — сказав учитель.
— Vous avez compris, sacré nom2, — пролунав голос, і П'єр прокинувся.
Він підвівся і сів. Біля багаття, присівши навпочіпки, сидів француз; він щойно відштовхнув російського солдата і смажив настромлене на шомпол м'ясо. Жилаві, з закачаними рукавами, оброслі волоссям червоні руки з короткими пальцями спритно повертали шомпол. Коричневе похмуре обличчя з насупленими бровами ясно видно було у світлі жару.
— Ça luï est bien ¿gal, —пробурмотів він, швидко обертаючись до солдата, що стояв за ним, —... brigand. Va!3
І солдат, повертаючи шомпол, понуро глянув на П'єра. П'єр одвернувся, вглядаючись у тіні. Один російський солдат полонений, той, якого відштовхнув француз, сидів біля багаття і поплескував по чомусь рукою. Придивившись краще, П'єр впізнав лілового песика, який, виляючи хвостом, сидів біля солдата.
— А, прийшов? — сказав П'єр.— А, Пла...— почав він і не доказав. У його уяві раптом, одночасно, пов'язуючись між собою, виникла згадка про погляд, яким дивився на нього Платон, сидячи під деревом, про постріл, шо пролунав на тому місці, про виття собаки, про злочинні обличчя двох французів, які пробігли повз нього, про зняту рушницю, що ще диміла, про відсутність Каратаєва на цьому привалі, і він був уже готовий зрозу-іміти, що Каратаєва вбито, але в ту ж саму мить у душі його, взявшись бозна-звідки, виник спогад про вечір, який він провів з красунею полькою влітку на балконі його київського дому. І, все ж не зв'язавши спогадів нинішнього дня і не зробивши з них висновку, П'єр заплющив очі, і картина літньої природи злилася зі спогадом про купання, про плинну хитку кулю, і він опустився кудись у воду, так що вода зійшлася над його головою.