Соня завжди була першим приводом, що його обирала графиня Марія для свого роздратовання.
Посидівши з гостями і не розуміючи нічого з того, що вони говорили, вона тихенько вийшла і пішла до дитячої.
Діти на стільцях їхали в Москву і запросили її з собою. Вона сіла, погралася з ними, але думка про чоловіка і про безпричинну досаду його не переставала мучити її. Вона встала й пішла, з зусиллям ступаючи навшпиньки, до маленької диванної.
"Може, він не спить; я порозуміюся з ним",— сказала вона собі. Андрюша, старший хлопчик, наслідуючи її, пішов за нею навшпиньки. Графиня Марія не помітила його.
— Chère Marie, il dort, je crois; il est si fatigué1,—сказала y великій диванній Соня, що (як здавалося графині Марії) скрізь зустрічалась їй. — Щоб Андрюша не розбудив його.
Графиня Марія оглянулась, побачила за собою Андрюшу, відчула, що Соня має рацію, і саме тому спалахнула і, видно, ледве стрималась від жорсткого слова. Вона нічого не сказала і, щоб не послухати її, зробила знак рукою, щоб Андрюша не знімав шуму, проте йшов за нею, і підійшла до дверей. Соня пройшла в другі двері. З кімнати, в якій спав Микола, чутно було його рівне, знайоме дружині до найменших відтінків дихання. Вона, чуючи це дихання, бачила перед собою його гладенький гарний лоб, вуса, все обличчя, на яке вона так часто подовгу дивилася, коли він спав, у тиші ночі. Микола раптом поворушився і крекнув. І в ту ж мить Андрюша з-за дверей крикнув:
— Татусю, матуся тут стоїть.
Графиня Марія зблідла від страху і стала робити знаки синові. Він замовк, і з хвилину тривала страшна для графині Марії мовчанка. Вона знала, як не любить Микола, щоб його будили. Раптом за дверима почулось знову кректання, рух, і незадово-лений Миколів голос сказав:
— Ні хвилини не дадуть спокою. Марі, ти? Нащо ти привела його сюди?
— Я підійшла тільки подивитись, я не бачила... даруй... Микола прокашлявся і замовк. Графиня Марія відійшла од
дверей і провела сина до дитячої. Через п'ять хвилин маленька чорноока трирічна Наташа, батькова улюблениця, почувши від брата, що татусь спить, а матуся в диванній, непомітно для матері побігла до батька. Чорноока дівчинка сміливо скрипнула дверима, підійшла енергійними дрібними кроками тупих ніжок до дивана і, розглянувши позу батька, який спав до неї спиною, сп'ялася навшпиньки й поцілувала батька в руку, що лежала під головою. Микола обернувся, зворушено усміхаючись.
— Наташо, Наташо! — почувся з дверей зляканий шепіт графині Марії.— Татусь хоче спати.
— Ні, мамо, він не хоче спати,— переконано відповіла маленька Наташа,— він сміється.
Микола спустив ноги, підвівся і взяв на руки дочку.
— Увійди, Машо,— сказав він до дружини. Графиня Марія увійшла до кімнати і сіла біля чоловіка.
— Я й не бачила, як він за мною прибіг,— боязко сказала вона.— Я так.
Микола, тримаючи однією рукою дочку, подивився на дружину і, помітивши винуватий вираз її обличчя, другою рукою обійняв її і поцілував у волосся.
— Можна цілувати мама? — спитав він Наташу. Наташа соромливо усміхнулася.
— Знову,— з наказовим жестом сказала вона, показуючи на те місце, куди Микола поцілував дружину.
— Я не знаю, чому ти думаєш, що в мене поганий настрій,— сказав Микола, відповідаючи на запитання, яке, він знав, було в душі його дружини.
— Ти не можеш собі уявити, яка я буваю нещасйа, самотня, коли ти такий. Мені все здається...
— Марі, годі, дурниці. Як тобі не совісно,— сказав він весело.
— Мені здається, що ти не можеш любити мене, що я така погана... і завжди... а тепер... у цьому ста...
— Ах, яка ти смішна! Не те миле, що гоже, а те гоже, що миле. Це тільки Malvina та інших люблять за те, що вони вродливі; а дружину хіба я люблю? Я не люблю, а так, не знаю, як тобі сказати. Без тебе і коли ось так у нас якась кішка пробіжить, я наче пропав і нічого не можу. Ну що, я люблю налець свій? Я не люблю, а спробуй, відріж його...
— Ні, я не так, але я розумію. То ти на мене не сердишся?
— Страшенно серджуся,— сказав він усміхаючись і, вставши й поправивши волосся, став ходити по кімнаті.
— Ти знаєш, Марі, про що я думав?— почав він тепер, коли замирення відбулося, зараз же починаючи думати вголос при дружині. Він не питав про те, чи готова вона слухати його; йому було однаково. Думка виникла в нього, отже і в неї. І він розповів їй свій намір вмовити П'єра залишитися з ними до весни.
Графиня Марія вислухала його, зробила зауваження і почала в свою чергу думати вголос свої думки. її думки були про дітей.
— Як жінку вже видно тепер,— сказала вона по-французькому, показуючи на маленьку Наташу.— Ви нас, жінок, картаєте за нелогічність. Ось вона — наша логіка. Я кажу: тато хоче сцати, а вона каже: ні, він сміється. І вона має рацію,— сказала графиня Марія, щасливо усміхаючись.
— Авжеж! — і Микола, взявши на свою сильну руку доньку, високо підняв її, посадив на плече, перехопивши за ніжки, і став ходити з нею по кімнаті. У батька і в дочки були однаково безтямно-щасливі обличчя.
— А знаєш, ти, можливо, несправедливий. Ти занадто любиш цю,— пошепки по-французькому сказала графиня Марія.
— Так, але що ж робити?.. Я намагаюсь не показати...
В цей час у сінях і в передпокої почулися звуки блока і кроків, схожих на звуки приїзду.
— Хтось приїхав.
— Я певна, що П'єр. Я піду довідаюсь,— сказала графиня Марія і вийшла з кімнати.
У її відсутності Микола дозволив собі галопом прокатати дочку колом по кімнаті. Задихавшись, він швидко скинув дівчинку, яка сміялася, і пригорнув її до грудей. Його стрибки нагадали йому танці, і він, дивлячись на дитяче кругле щасливе личко, думав про те, якою вона буде, коли він почне вивозити її стареньким і, як бувало небіжчик батько танцював з дочкою Данила Купора, пройдеться з нею мазурку.
— Він, він, Nicolas!—сказала через кілька хвилин гра финя Марія, повертаючись до кімнати.— Тепер ожила наша Наташа. Треба було бачити її захоплення і як йому перепало зараз же за те, що він прострочив.— Ну, ходімо скоріш, ходімо! Розстаньтеся ж нарешті,— сказала вона, з усмішкою дивлячись на дівчинку, яка горнулась до батька. Микола вийшов, тримаючи дочку за руку.