П'єр півтора місяця після вечора Анни Павлівни та безсонної, схвильованої ночі, яка настала за ним і в яку він вирішив, шо одруження з Елен було б нещастям і що йому треба уникати її і виїхати,—П'єр після цього рішення не переїжджав від князя Василя і з жахом почував, що кожного дня він дедалі більше в очах людей зв'язується з нею, що він ніяк не може повернутися до свого колишнього погляду на неї, шо він не може й одірватись від неї, що це буде жахливо, але що він повинен буде зв'язати з нею свою долю. Може, він і міг би утриматись, але не минало дня, щоб у князя Василя (в якого рідко бував прийом) не було вечора, на якому повинен був бути П'єр, якщо він не хотів порушити загальне /задоволення і не справдити сподівань усіх. Князь Василь у ті рідкі хвилини, коли бував удома, проходячи повз П'єра,-смикав його за руку донизу, неуважно підставляв йому для поцілунку виголену, зморшкувату шоку й казав або "до завтра", або "до обіду, а то я тебе не побачу", або "я для тебе залишаюсь" і т. ін. Незважаючи на те, що, коли кнйзь Василь залишався для П'єра (як він це казав), він не говорив з ним двох слів, П'єр почував себе неспроможним зробити всупереч його сподіванням. Він щодня казав сооі все одне й одне: "Треба ж, нарешті, зрозуміти її і дати собі відповідь: хто вона? Чи помилявся я раніш, чи тепер помиляюся? Ні, вона недурна; ні, вона чудова дівчина! — казав він сам собі іноді.— Ніколи ні в чому вона не помиляється, ніколи вона нічого не сказала дурного. Вона мало говорить, але те, що вона скаже, завжди просте і ясне. Отже, вона не дурна. Ніколи вона не бентежилась і не бентежиться. Отже, вона не погана жінка!" Часто йому траплялося з нею починати міркувати, думати вголос, і щоразу вона відповідала йому на це або коротким, але до речі сказаним зауваженням, яке показувало, що її це не цікавить, або мовчазною усмішкою і поглядом, які відчутніше за все показували П'єру її вищість. Вона мала рацію, вважаючи всі міркування за дурницю порівняно до цієї усмішки.
Вона зверталась до нього завжди з радісною, довірливою усмішкою, яка стосувалася його самого і в якій було щось значніше за те, що було в загальній її усмішці, яка прикрашувала завжди її обличчя. П'єр знав, що всі чекають лише того, щоб він, нарешті, сказав одно слово, переступив через певну межу, і він знав, шо він рано чи пізно переступить через неї; але якийсь незрозумілий жах охоплював його" від самої думки про
і треба, треба йокласти край.
14*
211
цей страшний крок. Тисячу разів за ці півтора місяця, протягові яких він почував себе все далі й далі втягуваним у ту страшну для нього безодню, П'єр казав собі: "Та що ж це? Треба рішучості! Хіба нема її в мене?"
Він хотів наважитися, але з жахом почував, що не було в нього в цьому разі тієї рішучості, яку він знав у собі і яка справді була в ньому. П'єр належав до тих людей, які сильні лише тоді, коли вони почувають себе цілком чистими. А з того дня, як його охопило те почуття жалання, яке він спізнав над табакеркою в Анни Павлівни, неусвідомлене почуття провинності цього потягу паралізувало його рішучість.
У день іменин Елен у князя Василя вечеряло маленьке товариство людей найближчих, як казала княгиня, рідні та друзі. Усім цим рідним та друзям дали відчути, що цього дня повинна' вирішитись доля іменинниці. Гості сиділи за вечерею. Княгиня Курагіна, масивна, колись гарна, показна жінка, як господиня, сиділа на чільному місці. Обабіч неї сиділи найпочесніші гості— старий генерал, його дружина, Анна Павліьна Шерер; в кінці столу сиділи менш літні й почесні гості, і там-таки сиділи домашні, П'єр та Елен — поруч. Князь Василь не вечеряв: він походжав круг столу, у веселому настрої підсідаючи то до того, то до цього з гостей. Кожному він казав приємне і ніби між іншим кинуте слово, не звертаючись лише до П'єра та Елен, присутності яких він, здавалося, не помічав. Князь Василь оживляв усіх. Яскраво горіли воскові свічки, блищали срібло та кришталь посуду, вбрання дам і золото та срібло еполетів; навколо столу снували слуги в червоних каптанах; чути було звуки ножів, склянок, тарілок і звуки жвавого гомону декількох розмов круг цього столу. Чутно було, як старий камергер в одному кінці запевняв стареньку баронесу в своєму палкому коханні до неї І її сміх; з другого — розповідь про неуспіх якоїсь Марії Вікторівни. Біля середини столу князь Василь зібрав круг себе слухачів. Він з жартівливою усмішкою на губах розповідав дамам про останнє —в середу — засідання державної ради, на якому було одержано славнозвісний тоді рескрипт государя Олександра Павловича з армії. Читав рескрипт Сергій КузьМич Вязмі-тінов, новий петербурзький військовий генерал-губернатор; государ, звертаючись до Сергія Кузьмича, говорив у рескрипті, що з усіх боків одержує він заяви про відданість народу, і що заява Петербурга особливо приємна йому, що він пишається честю бути главою такої нації і намагатиметься бути гідним її. Рескрипт цей починався словами: Сергій Кузьмич! З усіх боків доходять до мене чутки і т. ін.
— Так-таки й не пішло далі, ніж "Сергій Кузьмич"? — питала* одна дама.
— Так, ні на волосину.— відповів, сміючись, князь Василь.— "Сергій Кузьмич... з усіх боків. З усіх боків, Сергій Кузьмич..." Бідний Вязмітшов ніяк не міг піти далі. Кілька разів він брався внову до листа, але тільки-но скаже Сергій... схлипування... Кузьми... ч—сльози:., і з усіх боків заглушуються риданням, і далі він не міг. І знову хустина, і знову "Сергій Кузьмич, з усіх боків", і сльози... так що вже попросили прочитати іншого.
— Кузьмич... з усіх боків... і сльози...— повторив хтось сміючись.
— Не будьте злими,— погрозивши пальцем, з другого кінця столу промовила Анна Павлівна,— c'est un si brave et excellent homme notre bon Viasmitinoff...
Усі дуже сміялися. На верхньому, почесному кінці столу всі були, здавалось, веселі і під впливом найрізноманітніших бадьорих настроїв; лише П'єр та Елен мовчки сиділи поруч майже на нижньому кінці столу; в обох на обличчях стримувалась осяйна усмішка, незалежна від Сергія Кузьмича,— усмішка соромливості перед своїми почуттями. Хоч би що говорили і хоч би як сміялися й жартували інші, хоч би як смачно пили рейнвейн та їли і соте й морозиво, хоч би як уникали поглядом цієї пари, хоч би якими здавалися байдужими, неуважними до неї, почувалось чомусь із зрідка киданих на них поглядів, що й анекдот нро Сергія Кузьмича, і сміх, і їда — все було вдаване, а всі сили уваги всього цього товариства були звернені лише на цю пару — П'єра та Елен. Князь Василь удавав схлипування Сергія Кузьмича і в цей час оббігав поглядом дочку; і в той час, як він сміявся, вираз його обличчя говорив: "Так, так, усе добре йде; сьогодні все вирішиться". Анна Павлівна грозила йому за notre bon Viasmitinoff, а в очах її, що мигцем блиснули в цю мить на П'єра, князь Василь читав поздоровлення з майбутнім зятем і щастям дочки. Стара княгиня, пропонуючи з журним зітханням вина своїй сусідці й сердито глянувши на дочку, цим зітханням начебто казала: "Так, тепер нам з вами нічого більш не залишилось, як пити солодке вино, моя люба; тепер час цій молоді бути так зухвало визивно-щасливою". "І що за дурниці усе те, що я розповідаю, наче це мене цікавить,— думав дипломат, позираючи на щасливі обличчя закоханих,—ось це щастя!"