— Сім нових і три старих.
— Ох, погано! Ну, чого стоїш, огіудало, пошли вахмістра! — крикнув Денисов на Лаврушку.
— Будь ласка, Денисов, візьми в мене грошей, адже в мене €,— сказав Ростов, червоніючи.
— Не люблю в своїх позичати, не люблю,— пробурмотів Денисов.
— А якщо ти в мене не візьмеш грошей по-товариському, ти мене образиш. Далебі, в мене є,— повторював Ростов.
— Та ні-бо.
І Денисов підійшов до ліжка, щоб дістати з-під подушки гаманця.
— Ти куди поклав, Ростов?
— Під нижню подушку.
— Та нема.
Денисов скинув обидві подушки на підлогу. Гаманця не було.
— От диво!
— Стривай, чи не стягнув ти? — сказав Ростов, по одній підіймаючи подушки й витрушуючи їх.
Він зняв і стріпнув ковдру. Гаманця не було.
— Часом чи не забув я? Ні, я ще подумав, що ти наче скарб під голову кладеш,— сказав Ростов.— Я тут поклав гаманця. Де він? — звернувся він до Лаврушки.
— Я не входив. Де поклали, там і повинен бути.
— Та нема.
— Ви все так, кинете куди та й забудете. В кишенях он подивіться.
" — Ні, якби я не подумав про скарб,— сказав Ростов,— а то я пам'ятаю, що поклав.
Лаврушка перекопав усю постіль, заглянув під ліжко, під стіл, перерив усю кімнату й зупинився серед кімнати. Денисов мовчки стежив за Лаврушковими рухами і, коли Лаврушка здивовано розвів руками, кажучи, що ніде нема, він оглянувся на Ростова.
— Ростов, ти не пуст...
Ростов, відчувши на собі погляд Денисова, звів очі і в ту ж мить опустив їх. Уся кров його, бувши досі спертою десь нижче горла, ринула йому в обличчя й очі. Він не міг перевести духу.
. — І в кімнаті ж нікого не було, опріч поручика та вас самих. Тут де-небудь,— сказав Лаврушка.
— Ну, ти, дідькова личино, ворушись, шукай,—раптом загримав Денисов, побагровівши і з погрозливим жестом кидаючись на лакея.— Щоб був гаманець, а то засічу. Всіх засічу!
Ростов, обминаючи поглядом Денисова, став застібати курт^ ку, підстебнув шаблю і надів кашкета.
— Я тобі кажу, щоб був гаманець,— кричав Денисов, трясучи за плечі денщика і штовхаючи його об стіну.
— Денисов, облиш його; я знаю, хто взяв,— сказав Ростов, підходячи до дверей і не зводячи очей.
Денисов зупинився, подумав і, видно, зрозумівши те, на що натякав Ростов, схопив його за руку.
—* Дурниці! — вигукнув він.так, що жили, як мотузки, надулись у нього на шиї та на лобі.— Я тобі кажу, ти збожеволів, я цього не дозволю. Гаманець тут; зніму шкуру з цього мерзотника, і буде тут.
— Я знаю, хто взяв,— повторив Ростов тремтячим голосом і пішов до дверей.
— А я тобі кажу, не смій цього робити,— закричав Денисов, кидаючись до юнкера, щоб стримати його.
Та Ростов видер свою руку і з такою злобою, наче Денисов був найбільшим ворогом його, просто і твердо спрямував на нього погляд.
— Чи ти розумієш, що кажеш? — спитав він тремтячим голосом,— крім мене нікого не було в кімнаті. Отже, якщо не те, то...
Він не міг доказати і вибіг з кімнати.
— Ах, чорт з тобою і з усіма,— були останні слова, які чув Ростов.
Ростов прийшов на квартиру Теляніна.
— Пана вдома нема, до штабу поїхали,— сказав йому денщик Теляніна.— Чи що трапилось? — додав денщик, дивуючись із стурбованого юнкерового обличчя.
— Ні, нічого.
— Трохи не застали,— сказав денщик.
Штаб перебував за три версти від Зальценека. Ростов, неза-ходячи додому, взяв коня й поїхав до штабу. В селі, де містився штаб, був трактир, який одвідували офіцери. Ростов приїхав до трактиру; біля ґанку стояв кінь Теляніна.
У другій кімнаті трактиру сидів поручик за тарілкою сосисок і пляшкою вина.
— А, й ви заїхали, юначе,— сказав він, усміхаючись і високо піднімаючи брови.
— Так,— сказав Ростов, наче вимовити це слово було над силу, і сів за сусідній стіл.
Обидва мовчали; в кімнаті сиділи два німці й один російський офіцер. Усі мовчали, і чутно було дзенькання ножів об тарілки і чавкання поручика. Коли Телянін закінчив сніданок, він вийняв з кишені подвійного гаманця, вигнутими вверх маленькими білими пальцями розняв кільця, вийняв золотого і, підвівши брови, віддав гроші слузі.
— Будь ласка, скоріше,— сказав він.
Золотий був новий. Ростов встав і підійшов до Теляніна.
— Дозвольте подивитись мені гаманець,— сказав він тихим,, ледь чутним голосом.
З метушкими очима, але з усе ще піднятими бровами Телянін дав гаманця.
— Еге, гарненький гаманець... Егеж... егеж...— сказав він і раптом зблід.— Подивіться, юначе,— додав він.
Ростов узяв гаманця в руки й подивився і на нього й на гроші, що були в ньому, і на Теляніна. Поручик оглядався навкруг, за своєю звичкою, і, здавалося, враз став дуже веселим.
— Коли будем у Відні, все там залишу, а тепер і дівати нікуди в цих паскудненьких городках,— сказав він.— Ну, давайте, юначе, я піду.
Ростов мовчав.
— А ви чого це? теж поснідати? Пристойно годують,— вів далі Телянін.— Давайте ж.
Він простягнув руку і взявся за гаманець. Ростов випустив його. Телянін узяв гаманця й почав класти його в кишеню рейтузів, і брови його недбало підвелися, а рот трохи розкрився, неначе він казав: "так, так, кладу до кишені свого гаманця, і це дуже просто, і нікому до цього діла нема".
— Ну, що, юначе? — сказав він, зітхнувши і з-під піднятих брів глянувши в вічі Ростову. Якесь сяйво очей із швидкістю електричної іскри перебігло з очей Теляніна в очі Ростова й назад, назад і назад, усе в одну мить.
— Ідіть сюди,— промовив Ростов, хапаючи Теляніна за руку. Він майже притягнув його до вікна.— Це гроші Денисова, ви їх узяли...— прошепотів він йому над вухом.
— Що?.. Що?.. Як ви смієте? Що?..— промовив Телянін.
Але ці слова звучали жалібним, розпачливим криком та благанням прощення. Тільки-но Ростов почув цей звук голосу,, з душі його звалився величезний камінь сумніву. Він відчув радість і в ту ж мить йому стало жаль нещасної людини, що стояла перед ним; та треба було до кінця довести почату справу.
— Тут люди бозна-що можуть подумати,— бурмотів Телянін, хапаючи кашкета і простуючи до невеликої порожньої кімнати,— треба порозумітися...
— Я це знаю, і я це доведу,— сказав Ростов.
— Я...
Злякане, бліде обличчя Теляніна почало дрижати всіма мускулами; очі все так само метушилися, але десь унизу, не зводячись до обличчя Ростова, і стало чутно схлипування.