— Графе!., не занапастіть молодої людини... ось ці нещасні гроші, візьміть їх...— Він кинув їх на стіл.— У мене батько старий, мати!..
Ростов узяв гроші, уникаючи погляду Теляніна, і, не кажучи й слова, пішов з кімнати. Але біля дзерей він зупинився й вернувся назад.
— Боже мій,— сказав він зі сльозами на очах,— як ви могли це зробити?
— Графе,— сказав Телянін, наближаючись до юнкера.
— Не торкайтесь до мене,— промовив Ростов, відхиляючись.— Якщо в вас нестатки, візьміть ці гроші.— Він шпурнув йому гаманця і вибіг з трактиру.
V
Увечері тбго самого дня на квартирі Денисова точилася жвава розмова офіцерів ескадрону.
— А я вам кажу, Ростов, що вам треба попросити пробачення в полкового командира,— казав, звертаючись до яскраво-червоного, схвильованого Ростова, високий штаб-ротмістр з сивуватим волоссям, величезними вусами і крупними рисами зморшкуватого обличчя.
Штаб-ротмістр Кірстен був двічі розжалуваний у солдати за справи честі і двічі вислужувався.
— Я нікому не дозволю говорити мені, що я брешуі — вигукнув Ростов.— Він сказав мені, що я брешу, а я сказав йому, що він бреше. Так на тім і залишиться. На чергування може мене призначати хоч щодня і під арешт садовити, а просити пробачення мене ніхто не примусить, бо якщо він, як полковий командир, вважає за негідне себе дати мені сатисфакцію, то...
— Та ви стривайте, батечку; ви послухайте мене,— перебив штаб-ротмістр своїм басовитим голосом, спокійно розгладжуючи свої довгі вуса.— Ви при інших офіцерах кажете полковому командирові, що офіцер украв...
— Я не винен, що розмова зайшла при інших офіцерах. Можливо, не треба було казати при них, та я не дипломат. Я тому в гусари й пішов, думав, що тут не треба тонкощів, а він мені каже, що я брешу... то хай дасть мені сатисфакцію...
— Це все добре, ніхто не думає, що ви. боягуз, та не в тому річ. Спитайте Денисова, де це чувано, щоб юнкер вимагав сатисфакції від полкового командира?
Денисов, прикусивши вуса, з понурим виглядом слухав розмову, видно, не бажаючи втручатися. На запитання штаб-ротмістра він заперечливо похитав головою.
— Ви при офіцерах кажете полковому командирові про це паскудство,— провадив штаб-ротмістр.— Богданич (Богданичем звали полкового командира) вас присадив.
— Не присадив, а сказав, що я неправду кажу.
— Авжеж, і ви наговорили йому дурниць, і треба попросити пробачення.
— Нізащо! — вигукнув Ростов.
— Не чекав я цього від вас,— серйозно й суворо сказав штаб-ротмістр.— Ви не хочете попросити пробачення, а ви, батечку, не тільки перед ним, а й перед усім полком, перед усіма нами, ви кругом винні. А ось як: якби ви подумали та порадились, як обійтись у цій справі, а то ви просто, та при всіх офіцерах, і ляпнули. Що тепер робити полковому командирові? Треба віддати до суду офіцера й заплямувати цілий полк? За одного негідника цілий полк осоромити? Так, чи що, по-вашому? А по-нашому не так. І Богданич молодець, він вам сказав, що ви неправду говорите. Неприємно, та що ж робити, батечку, самі наскочили. А тепер, як справу хочуть зам'яти, то ви через якусь фанаберію не хочете попросити пробачення, а хочете все розповісти. Вам кривдно, що ви почергуєте, невже вам важко попросити пробачення у старого і чесного офіцера! Хоч би який там був Богданич, а все ж чесний і хоробрий старий полковник, та вам кривдно; а заплямувати полк вам нічого! — Голос штаб-ротмістра починав тремтіти.— Ви, батечку, в полку без року тиждень; сьогодні тут, завтра перейшли куди в ад'ютантики; вам начхати, що говоритимуть: "Між павлоградськими офіцерами злодії!" А нам не однаково. Правда ж, Денисов? Не однаково?
Денисов усе мовчав і не ворушився, зрідка поглядаючи своїми блискучими чорними очима на Ростова.
— Вам своя фанаберія дорога, попросити пробачення не хочеться,— говорив далі штаб-ротмістр,—а нам,'старикам, як ми виросли, та й померти, бог дасть, доведеться в полку, то нам честь полка дорога, і Богданич це знає. Ох, яка дорога, батечку! А це негоже, негоже! Там ображайтеся чи ні, а я завжди правду-матінку скажу. Негоже!
І штаб-ротмістр підвівся і одвернувся від Ростова.
— Правда, хай йому чорті — вигукнув, схоплюючись, Денисов.— Ну, Ростов, ну І
Ростов, червоніючи і бліднучи, дивився то на одного, то на другого офіцера.
— Ні, панове, ні... ви не думайте... я дуже розумію, ви даремне про мене думаєте так... я... для мене... я за честь полка... та що? це на ділі 9 я доведу, і для мене честь прапора... ну, все одно, правда, я винен!..— Сльози стояли у нього в очах.— Я винен, кругом винен!.. Ну, чого вам ще?..
— Оце так, графе,— повертаючись, вигукнув штаб-ротмістр, вдаряючи його великою рукою по плечу.
— Я тобі кажу,— вигукнув Денисов,— він хлопець гарний.
— Отак краще, графе,— повторив штаб-ротмістр, неначе за його признання починаючи величати його титулом.— Підіть і попросіть пробачення, ваше сіятельство, егеж.
— Панове, все зроблю, ніхто від мене слова не почує,— благальним голосом промовив Ростов,— але просити пробачення не можу, їй-бо, не можу, як хочете! Як я буду просити пробачення" наче маленький, прощення просити? Денисов засміявся.
— Вам же гірше. Богданич злопам'ятний, поплатитесь за впертість,— сказав Кірстен.
— їй-бо, не впертість! Я не можу вам описати, яке почуття, не можу...
— Ну, воля ваша,— сказав штаб-ротмістр.— А що, мерзотник цей куди подівся?,— спитав він Денисова.
— Прикинувся хворим, завтра веліли наказом виключити,— промовив Денисов.
— Це хвороба, інакше не можна пояснити,— сказав штаб-ротмістр.
— Та вже хвороба, не хвороба, а хай не потрапляє він мені на очі — уб'ю! — кровожерно прокричав Денисов.
До кімнати ввійшов Жерков.
— Ти як? — разом звернулись до нього офіцери.
— Похід, панов^. Мак у полон здався і з архмією, з усім.
— Брешеш!
— Сам бачив.
— Як? Мака живого бачив! з руками, з ногами?
— Похід! Похід! Дати йому пляшку за таку новину. Ти як це сюди потрапив?
— Знову в полк вислали, за чорта, за Мака. Австрійський генерал поскаржився. Я його поздоровив з приїздом Мака... Ти чого, Ростов, наче з лазні?
— Тут, брат, у нас така каша другий день.
Увійшов полковий ад'ютант і потвердив звістку, яку привіз Жерков. Назавтра наказано було виступати.