Тітка прохрипіла:
— Піди, Галю... я дам адресу... Піди, попереди... попереди...
— Мамо,— прикро відповіла Галечка, мене б уже заарештували з тим листом, якби я не вибрехалась. Там варта стояла. А тепер знову йти на арешт? Мамо, подумай!
Сергій хотів сказати, що він сам піде куди треба, але тітка гукнула, і цей вигук струсонув усю хату. Сергій мимоволі ступив наперед, а Галочка з жаху затулила вуха.
Тітка закорчилась, забилась на ліжкові, схопилася, плигнула додолу й витягнула перед себе руки.
— Комуністка, комуністка! — гукала вона. — Я знаю, я все знаю...
— Що ти знаєш? — спитала Галочка, і в її голосі почулась Сергієві незвикла грубість.
А тітка знову реготала, упавши на ліжко. Сергій хотів дати їй води, але вона била його по видові й штовхала ногами. Обличчя її перекосилось, і з реготу вона почала вити, не стримуючи себе, на повний голос. Галочка стояла біла, зціпивши губи.
— Ох, як вона обридла мені,— несподівано прикро промовила вона,— з своєю лайкою та підозрами. Бач, що вигадала,— Галочка показала на револьвер та кулі,— сама бандиткою робиться, ще й мене до бандитів посилає.
— Май жаль до неї,— сказав Сергій,— вона мати.
— Мати! — скрикнула Галочка. — Хіба вона мати? Хіба я чула від неї добре слово? Вона ж не приголубила мене ніколи. Ось уже три роки вона гнобить мене, кричить, лає більшовичкою. Яка я нещасна! Тепер прийдуть трусити, заберуть мене, тягатимуть...
Ридання колихали її груди. Вона сіла й схилила голову на руки.
— Ні, Галю,— промовив Сергій,— трусу, напевно, не буде. Як не було досі, то вже й не буде. Адже ж ще вчора заарештовано того знайомого. А коли й трапиться що, я визволю тебе.
Він сів поруч, коло столу. В цій несподіваній пригоді тільки одне здивувало його: Галочка була вже не та. Вона втратила свою лагідність, у її серці зародилась злоба. Він почував силу в її словах, вона була дужа. Він глянув на неї — така близька коло нього, вона стала ще недосяжніша. Що думає вона, що стукотить її серце? Ось вона, похила, жорстока в своєму сумові, палка в своєму жалю. З застиглим обличчям і розсипаним волоссям, вона нагадувала зневажену богиню, що замислилась про помсту. І враз стала перед ним, вирізьблена давньою рукою; він побачив усі таємниці її розкішного тіла й затремтів з безмежності її принад.
— Треба лікаря,— сказала Галочка.
Сергій мовчки пішов до лікаря. За півгодини він привів його, пообіцявши десять фунтів борошна за візиту.
— Гострий нервовий припадок,— оповістив лікар,— і внаслідок — параліч моторних центрів.
Сказавши, що треба робити, і діставши борошно, лікар висловив співчуття й пішов. Галочка розпачливо стиснула руки:
— Параліч,— прошепотіла вона,— я знаю, що то є, мій дід по батькові слабував на параліч. Він лежав без руху три роки... коло його були лакеї, покоївки, а тут — я?
З ліжка хворої почувся довгий, приглушений стогін. І в йому виступило наперед усе оточення: сірі, роки вже не білені стіни кімнати, скривлена шафа, висунуті шухляди, розкидане збіжжя, накритий стіл із застиглою юшкою, розчинені двері і блідий промінь на підлозі. Те, що, здавалось, насувалося допіру, було вже дійсністю. Галочка затремтіла.
— Так стогнав мій дід... Я боялась, він був жах мого дитинства... І оце знову? Не хочу! Не хочу бути покоївкою, я жити хочу! Вона ненавиділа мене, а тепер зовсім погнобить? До лікарні її, до лікарні!
З її розпачу він набував сили. Посмішка вийшла йому на обличчя; він підійшов до сестри й узяв її руку.
— Не хвилюйся, Галю! Ти кажеш: до лікарні, але в лікарнях тепер повно хворих. їх нікуди діти, вони вмирають під парканами, а вже й зовсім не приймають туди колишніх буржуїв. Та й нащо так? Ти зараз схвильована, а подумай краще,— і ти не будеш така жорстока. Так сталось! Хіба ти одна тепер страждаєш? Поглянь навкруги...
Ударило сьому годину. Галочка стріпнулась і визволила свою руку.
— Так, так,— відповіла вона,— життя важке, я знаю... Мені треба йти: ми й сьогодні працюємо позачергово.
Вона швидко поправила волосся й опорядкувалась. Сергій сказав їй:
— Нащо тобі, Галю, працювати там, та ще й позачергово? Нічого тобі це не дає, тільки сили даремно витрачаєш. Тобі платять за це шаги. А тут ще мати хвора,— кому ж доглядати її, як не тобі? Я обіцяю тобі допомагати; поки я живий, ти не знатимеш клопоту...
Вона похапцем надівала капелюх.
— Дякую, дякую... Я знаю, що ти добрий. Будь ласка, не замикай двері!
Він лишився сам і замислився. Чи так він сказав їй, як треба? Конче потрібно, щоб вона покинула свою посаду,— тоді б вона сиділа вдома, ходила коло матері й звикала до нього. А там — літунська сотня виїде, він забере їх з собою, вона помандрує і врешті покохає його просто з нудьги. Як ще довго чекати! І як, до речі, спаралізовано тітку!
Сергій підійшов до хворої. Вона лежала нерухомо, заплющивши очі.
"Невже померла? — злякано подумав він і взяв її руку. — Ні,— ще б’ється. Тільки б вона не померла завчасно".
Сергій пішов до себе в кімнату й міцно стиснув свої руки. М’язи його були дужі. Сили в ньому було досить. Чекати довго, але й перемога насолодна.
Повернулась Галочка пізно. Сергій не спав, не роздягався навіть. Коли рипнули двері, він спитав:
— Ти, Галочко?
— Я.
Він не наважився спитати, де вона була. Може, праця задлялась так допізна? Він чекав, що вона сама розповість йому, може, по-простому зайде й погомонить з ним. Але вона, видимо, лягла спати.
Сергій почував себе неспокійно. Він ворушив пучками, спазми вряди-годи стискували йому горло. Спати йому не хотілось і сидіти було тоскно. Він вийшов з кімнати; Галочка спала за ширмою ліворуч. Сергій навшпиньках підійшов до ширми й почував рівні коливання Галоччиного дихання. Він напружено слухав.
Застогнала хвора, і Сергій затаїв віддих, боячись, що Галочка прокинеться. Хвора затихла, а Галочка не ворухнулась. Він тихенько намацав стілець і так само тихо сів.
— Вночі, коли твоя цяцька спить, піди й ляж коло неї,— так казав Василь.
Може, й краще було б так зробити. Сили вистачило б. Але він хотів зв’язати її з собою назавсіди.
Йому здавалось, що він уже довго тут сидить. А може, й справді так було. Треба йти, ганебно далі тут лишатись! Вночі крадькома сидіти за ширмою та підслуховувати, як спить жінка, яку кохаєш, а потім іти геть, виснаженому, ображеному,— ні, це за всяку образу гірше! Це приниження, якому рівного немає!