Я перебрав усі хитрощі. Коли Дютертр сказав мені: "Кепсько", я використав для надії навіть цю погрозу. Ми на війні, має ж вона у чомусь показати себе. І війна показала себе в кількох вогняних ниточках. Так оце та знаменита смертельна небезпека над Аррасом? Сміх, та й годі...
Засуджений уявляв собі ката як мертвотно-блідого робота. Але ось приходить чолов'яга, який уміє чхати і навіть усміхатися. Засуджений чіпляється за ту усмішку — наче в ній дорога до порятунку... Але то тільки привид рятівної дороги. Хоч кат і чхає, а все одно він одрубає голову. Та як відмовитись від надії?
Як міг і я не помилитись відносно приготованого нам прийому, коли внизу був такий простий і милий сільський пейзаж, коли так привітно поблискували вологі черепичні дахи, коли минали хвилини, а навколо нічого не змінювалось, і здавалося, не повинно було змінитися. Коли ми — Дютертр, стрілець і я, немов прогулявшись над полями, повільно верталися додому, навіть не піднявши комірів, бо ніякого дощу не було. Коли в центрі німецьких позицій ми не знайшли нічого, про що варто було б розповісти, і не було ніякої підстави припускати, що трохи згодом війна покаже себе інакше. Коли здавалося, що ворог розсіявся і мовби розчинився в нескінченності полів так, що, можливо, зосталося тільки по одному солдату на будинок, одному солдату на дерево і котрийсь із них, час від часу згадуючи про війну, стріляє. Йому весь час товкмачили: "Ти стрілятимеш по літаках..." Але тепер це наче змішувалось у сні. Солдат стріляв короткими чергами не дуже й думаючи про це. Так я колись, гуляючи ввечері з дівчиною, полював качок, не звертаючи на них ніякої уваги. Я стріляв у них, а сам думав і говорив зовсім про інше. Качок це зовсім не тривожило...
Добре бачиш те, що хочеш побачити: он той солдат цілиться у мене, але невпевнено і не влучає. Інші зовсім не стріляють. А ті, що могли б підставити нам ногу, в цей час, можливо, з насолодою вдихають пахощі ночі, курять або доказують анекдот чи цікаву історію, і теж пропускають нас. Інші, ті, що стоять он у тому селі, можливо, подають свої казанки, щоб кухар насипав супу. Якесь гудіння то дужчає то стихає. Свій чи ворог? Їм ніколи розпізнавати, вони стежать, як наповнюють їхні казанки, і пропускають нас. А я, засунувши руки в кишені, посвистуючи, намагаюся, мов так і треба, пройти в сад — гуляти в ньому заборонено, але кожен вартовий, покладаючись на іншого пропускає мене...
Я зовсім неприступний! Сама слабість моя — це пастка для них: "Нащо вам турбуватися? Мене зіб'ють трохи далі..." Це ж напевно! "Проходь собі, хай тебе збиває інший..." Вони перекидають цей неприємний обов'язок на інших, щоб не пропустити черги за супом, щоб не переривати жарту або просто насолодитись вечірнім вітерцем. А я, користуючись їхнім недбальством, у цю мить, коли війна втомила їх усіх, всіх разом, як навмисне — вириваю свій порятунок. А чому б і ні? Я вже міркую, як, прямуючи від солдата до солдата, від взводу до взводу, від села до села, усе зроблю і повернуся. Зрештою, ми ж тільки літак, що пролітає у вечірньому небі... Задля цього не варто й голови підводити!
Певна річ, я сподівався вернутись. І водночас я знав, що має статися. Вас засудили до покарання, але тюрма, в якій вас ув'язнили, ще мовчить. Ви чіпляєтесь за цю тишу. Кожна миь схожа на попередню. І нема ніяких підстав вважати, що та мить, яка ось-ось настане, змінить світ. Це їй не під силу. Кожна мить, одна по одній, рятує тишу. І вже здається, що ця тиша вічна...
Але ось лунають кроки того, хто неодмінно має прийти.
Щось змінилося в пейзажі. Так головешка, яка, здавалося, вже погасла, раптом тріщить і сипле вгору безліччю іскор. Яка таємнича сила примусила всю рівнину так швидко зреагувати? Весною дерева розсіюють свої зерна. Чого ж раптом настала весна для гармат? Чого появилися оті потоки світла, що летять до нас і, здається, заповнюють цілий світ?
Найперше моє відчуття: я допустився якоїсь помилки. Я все зіпсував. Іноді досить кліпнути оком, або зробити якийсь жест — і рівновага стає надто хистка! Альпініст кашляне — і лавина зсувається з місця. А вже коли зсунулася — все пропало.
Ми важко йшли по цьому блакитному болоту, що вже потонуло в темряві. Ми збовтали цю тиху твань, і ось вона пустила до нас десятки тисяч золотих пухирців.
Жонглери почали свій танець. Жонглери кидають до нас десятки тисяч кульок. Їх не зносить, і здається, що спочатку вони не рухаються, потім — спритний жонглер не кидає кулі, а наче випускає на волю — вони повільно піднімаються вгору. Я бачу, як світні барвисті сльози течуть до мене крізь густу тишу. Тишу яка супроводжує виступ жонглерів.
Кожна черга кулеметів, або скорострільних зеніток — це сотні снарядів або трасуючих куль, які летять одна за одною мов намистини. Тисячі намистин разками летять до нас, розтягуються до краю, а потім, досягнувши нашої висоти, рвуться і розсипаються.
Справді, коли дивитися збоку, то видно, що снаряди і кулі, які не влучили в літак летять із неймовірною швидкістю. Сльози перетворюються на блискавки. І от я бачу себе серед безлічі траєкторій кольору стиглої пшениці. Ось я ніби в густому кущі летючих списів. Мені загрожує безліч летючих голок, що кружляють в якомусь запаморочливому танці. Вся рівнина простягнула до мене свої нитки і плете навколо мене блискучу сітку з тих золотих ниток.
Ох! Нахиляючись до землі, я бачу ці шари сяючих пухирців, що повільно, мов пелена туману підіймаються вгору. Я бачу це повільне кружляння насінин: так відлітає полова, коли молотять хліб. А коли я дивлюсь по горизонталі то бачу навколо тільки снопи списів! Вогонь? Та ні! Мене атакують холодною зброєю! Я бачу тільки світні шаблі. Я відчуваю.. Що говорити про небезпеку! А мене осліплює пишнота, в яку я поринув!
— Ох!
Я на двадцять сантиметрів підскочив над сидінням. Сильний удар по літаку. Літак розбито, він розсипався на пил... та ні... ні... відчуваю, він ще піддається управлінню. Це тільки перший з цілого потоку ударів. Але я не помітив вибухів. Певно, дим од вибухів зливається з темною землею: я підводжу голову і дивлюсь.