— Гаразд, охоче!
А коли він узнав, що супротивник — аристократ, зморшки на його обличчі розгладила кровожерна посмішка.
— Ну, ми йому всиплемо перцю, будьте спокійні! По-перше… дуель на шпагах…
— Але, можливо, — зауважив Фредерік, — я не маю права…
— Кажу вам, треба битися на шпагах! — рішуче заперечив Громадянин. — Умієте ви фехтувати?
— Трошки.
— Хе! Трошки! Всі вони отак! А ще пориваються в бій! Хіба їх чогось навчили там, на заняттях фехтування! Слухайте: тримайтесь якнайдалі від супротивника, закривайте коло і відступайте, відступайте! Це дозволено. Виснажуйте його! А тоді сміливо кидайтесь на нього. Головне — жодних хитрощів, жодних ударів у стилі Ла Фужера! Ні! Просто раз-два, відбій. Ось бачите? Треба повертати п'ясть, неначе відмикаєте ключем… Дядечку Вотьє, дайте-но вашого ціпка! Ну, ось! Він саме до речі.
Він ухопив палицю, якою запалювали газ, закруглив праву руку, ліву зігнув у лікті й почав завдавати ударів стіні. Він притупував ногою, запалювався, навіть удавав, нібито зустрічає опір, вигукував: "Що, попався? Ага, попався!" — і на стіні відбивався його величезний силует, а капелюх, здавалося, торкався стелі. Господар час од часу приказував: "Браво! Чудово!" Його дружина, хоч і була схвильована, теж захоплювалась, а Теодор, колишній солдат, до того ж Режембарів ревний шанувальник, геть приголомшений, заціпенів на місці, як прицвяхований.
На другий день рано-вранці Фредерік кинувся в магазин, де працював Дюссардьє. Перейшовши кілька приміщень, де було повнісінько тканин, складених на полицях або виставлених на прилавках, а на дерев'яних підставках у вигляді грибів порозвішувано шалі, він помітив у якійсь заґратованій клітці серед рахункових книг Дюссардьє, який навстоячки щось писав за конторкою. Добряга відразу кинув свої діла.
Секунданти прибули о дванадцятій. Фредерік для звичайності вважав за доцільне не бути присутнім на перемовах.
Барон і пан Жозеф заявили, що їх задовольнить найпростіше вибачення. Однак Режембар, що тримався принципу ніколи не поступатися і вважав своїм обов'язком захищати честь Арну (Фредерік ні про що інше йому не сказав), поставив вимогу, щоб вибачення попросив віконт. Пан де Комен обурився з такого зухвальства. Громадянин не бажав іти на поступки. Примирення ставало неможливим, вирішено було битись.
Виникли інші ускладнення, бо згідно з правилами вибір зброї належав ображеному Сізі. Але Режембар вперто стояв на тому, що, посилаючи виклик, він сам через те стає зневажником. Секунданти Сізі зчинили крик, мовляв, ляпас усе-таки найтяжча образа. Однак Громадянин, присікавшись до слова, заперечив, що удар не ляпас. Нарешті вирішили звернутися до військових, і всі чотири секунданти пішли, щоб десь у казармі порадитися з офіцерами.
Вони спинилися біля казарми на набережній Орсе.
Пан де Комен звернувся до двох капітанів і переповів їм суть суперечки.
Капітани спершу нічого не второпали, бо зауваження, що їх вставляв Громадянин, тільки заплутували справу. Кінець кінцем офіцери запропонували секундантам скласти протокол, бо, лише прочитавши його, вони зможуть винести якусь ухвалу. Тоді зайшли в кафе. Задля більшої обачності Сізі в протоколі позначили літерою Г., а Фредеріка — літерою К.
По тому вернулися до казарми. Офіцери десь вийшли. Незабаром вони з'явилися і сказали, що вибір зброї належить, безперечно, панові Г. Всі подалися до Сізі. Режембар та Дюссардьє залишилися на вулиці.
Віконт, узнавши про це рішення, так розхвилювався, що змусив повторити його кілька разів, а коли пан де Комен сказав про Режембарові вимоги, він пробелькотів: "А проте…" — потай близький до того, щоб піти на них. Тоді він повалився в крісло і заявив, що битися не буде.
— Як? Що? — спитав барон.
І тут із уст Сізі ринув потік безладного белькотання. Він хотів стріляти впритул, через капелюх, і щоб був один пістолет.
— Або насипати в склянку миш'яку і тягнути жеребка. Таке інколи роблять, я читав!
Барон, людина досить нетерпелива, гостро обірвав:
— Панове секунданти чекають на вашу відповідь. Це непристойно, кінець кінцем! Що ви обираєте? Ну ж бо! Шпагу?
Віконт кивком голови відповів "так", і зустріч було призначено на ранок другого дня, точно о сьомій годині, біля застави Майо.
Дюссардьє мусив вернутися на свою службу, і Режембар пішов розповісти про все Фредерікові.
Він увесь день залишався без жодних новин; його нетерпіння дійшло до самісінького краю.
— Тим краще! — вигукнув він.
Громадянин був задоволений з того, як тримався Фредерік.
— Від нас вимагали вибачення, уявляєте собі? Дрібниця, якесь одне слівце! Але я вбрав їх у шори! Я ж і повинен був так повернути діло, правда ж?
— Безперечно, — сказав Фредерік і подумав, що краще було б підшукати іншого секунданта.
Пізніше, коли вже залишився на самоті, він кілька разів проказав уголос:
— Я битимусь на дуелі! Так, я битимусь! Дивно!
Ходячи по кімнаті й опинившись перед дзеркалом, Фредерік помітив, що він блідий.
"Невже я злякався?"
Страшенна тривога обійняла його на саму лише думку, що він на дуелі сторопіє.
"А що, як уб'ють? Мій батько загинув також на дуелі. Так! Мене уб'ють!"
І раптом він уявив собі матір у траурному вбранні: в голові завирували безладні óбрази. Він впав у розпач од власної легкодухості. Його охопив напад хоробрості, жадоба нищення. Цілий батальйон не змусив би його відступити. Коли нервове збудження вляглося, він із радістю відчув свою непохитність. Щоб трохи розвіятися, пішов у театр, де давали балет. Послухав музику, подивився на танцівниць, в антракті випив склянку пуншу. Але, вернувшись додому й побачивши свій кабінет, обставу, де перебував, можливо, востаннє, відчув якусь кволість.
Він спустився у свій садочок. Ряхтіли зорі; він споглядав їх. Думка, що йому доведеться битись за жінку, підіймала його у власних очах, ушляхетнювала. Тоді він спокійно ліг спати.
Не так тримався Сізі. Коли барон від'їхав, Жозеф намагався його підбадьорити, а що віконт сприймав ті спроби холодно, то кузен сказав йому:
— Дивись, якщо ти, голубе мій, хочеш зам'яти справу, я піду скажу їм.
Сізі бракувало духу сказати: "Атож, звичайно", — однак йому хотілося, щоб кузен зробив таку послугу, не заводячи про те з ним розмови.