— Ну й ледацюга ти,— мовив Мірошник.— Я от збираюсь віддати тобі свою тачку, і ти міг би працювати краще. Лінощі — то великий гріх, і мені аж ніяк не хотілося б, щоб хтось із моїх друзів був вайлом і ледарем. Ти не ображайся, що я балакаю з тобою так відверто. Звичайно, я б ніколи й не подумав так розмовляти з тобою, коли б не був твоїм другом. Але яка користь від такої дружби, коли не можна відверто сказати все, що думаєш? Кожен може лестити й піддобрятися, а от справжній друг завжди у вічі каже все найприкріше, і чим прикріше, тим краще. Справжній друг завжди радий дозолити тобі, адже він знає, що тільки так робиться добро.
— Дуже прошу, вибачте мені,— сказав Малий Ганс, продираючи очі й стягуючи з голови нічний чепчик,— але я так натомився вчора, що мені захотілося трошки поніжитися в ліжку й послухати пташині співи. Мені, знаєте, завжди краще працюється, коли я наслухаюсь щебетання пташок.
— Ну, коли так, то я радий,— відповів Мірошник, поплескуючи Малого Ганса по спині,— бо я хочу, щоб ти негайно, як тільки одягнешся, ішов до вітряка лагодити дах на моїй коморі.
Бідному Гансові так треба було попрацювати в садку, бо вже два дні не поливалися квіти, проте й Мірошникові не хотів відмовляти: адже той був йому таким добрим другом.
— А це буде дуже не по-дружньому, якщо я скажу, що мені нема коли? — боязко запитав Ганс.
— Авжеж,— відповів Мірошник.— Здається, я не так багато прошу, коли врахувати, що я вирішив віддати тобі свою тачку. Але якщо ти відмовляєшся, то я піду залатаю дірку сам.
— О ні, ні в якому разі! — вигукнув Малий Ганс і, вискочивши з ліжка, миттю одягся і пішов лагодити комору.
Ганс працював до самого вечора, а ввечері прийшов Мірошник подивитися, як іде робота.
— Ну що, Гансе, вже залатав дірку? — гукнув він весело.
— Залатав! — відповів Малий Ганс, злазячи драбиною.
— Ах, нема приємнішої роботи, ніж та, яку ти робиш для інших,— мовив Мірошник.
— Я так люблю слухати вас,— відповів Малий Ганс, сідаючи та витираючи спітніле чоло.— Дуже люблю! От тільки боюсь, ніколи не буде в мене таких високих думок, як у вас.
— О, вони будуть і в тебе! — сказав Мірошник.— Тільки старайся краще. Зараз ти знайомишся тільки з практикою дружби, але колись опануєш і її теорію.
— Ви й справді так гадаєте? — запитав Ганс.
— Навіть не сумніваюся,— відповів Мірошник.— Але дах полагоджений, і тобі пора додому. Відпочинь, бо завтра поженеш мої вівці в гори.
Бідний Малий Ганс боявся вже слово сказати навпроти і рано-вранці, коли Мірошник пригнав до його хатини свої вівці, подався з ними в гори. Доки туди та назад, так і день минув, і Малий Ганс так зморився, що не дійшов навіть до ліжка, а заснув на стільці і прокинувся, коли вже був день.
— З якою радістю я попрацюю, нарешті, в своєму садку сьогодні,— промовив він і негайно взявся до роботи.
Але весь час якось так випадало, що руки не доходили до квіток, бо його друг Мірошник раз по раз прибігав і посилав його кудись то в одній, то в іншій справі або ж загадував допомагати у вітряці. Часом Малий Ганс впадав у розпач і починав побоюватися, чи не подумали його квітки, ніби він зовсім забув про них, але він тішив себе думкою, що Мірошник — його найкращий друг. "До того ж,— не раз заспокоював він себе,— Мірошник вирішив подарувати мені свою тачку, а це — вияв його безкорисливої щедрості".
Так Малий Ганс і далі працював на Мірошника, а Мірошник тішив його гарними словами про дружбу, які Ганс записував у зошит і перечитував ночами, тому що був дуже старанним учнем.
Та якось пізно ввечері, коли Малий Ганс сидів у хаті й грівся біля каміна, раптом щось постукало в сінешні двері. Надворі лютувала буря, і вітер ревів і завивав так страшно, що Ганс спочатку не звернув на той стукіт уваги, подумав, що то буря. Але за якусь мить постукало вдруге, а потім і втретє, вже гучніше.
— Це, мабуть, якийсь бідний подорожній,— сказав сам собі Малий Ганс і кинувся до дверей.
Перед ним стояв Мірошник з ліхтарем в одній руці і товстим ціпком у другій.
— Дорогий Гансе! — вигукнув він.— У мене велике лихо: мій найменший син упав з драбини й побився, і я оце йду по лікаря. Але лікар так далеко живе, а ніч така страшна, тож мені спало на думку, що було б краще, якби ти пішов по нього замість мене. Адже я дарую тобі тачку, справедливо було б, щоб і ти якось віддячив мені.
— Авжеж, авжеж! — вигукнув Малий Ганс.— Це така честь, що ви прийшли просто до мене. Негайно біжу по лікаря. Тільки дайте мені ваш ліхтар, бо ніч така темна, ще, чого доброго, де-небудь упаду в яму.
— Я б і дав,— сказав Мірошник,— але ліхтар у мене зовсім новенький, ще що-небудь станеться з ним.
— Ну, гаразд, якось обійдуся і без ліхтаря! — вигукнув Малий Ганс. Він оглянув свого кожуха, натяг на голову теплу червону шапку, закутав шию хусткою і вирушив у дорогу.
Як же лютувала буря! Було так темно, що Малий Ганс майже не бачив дороги, а вітер налітав з такою силою, що він ледве тримався на ногах. Проте він сміло йшов уперед і десь за три години дістався до лікаревого будинку й постукав у двері.
— Хто там? — запитав лікар, виглянувши з вікна своєї спальні.
— Це я, Малий Ганс, лікарю.
— А що там у тебе скоїлося, Малий Гансе?
— Та це в Мірошника, його найменший хлопець упав з драбини і побився, і Мірошник просить, щоб ви швидше приїхали.
— Гаразд! — відповів лікар і звелів, щоб йому засідлали коня й приготували чоботи та ліхтар; потім сам зійшов униз, сів на коня і рушив до Мірошника, а Малий Ганс підтюпцем побіг за ним.
А вітер усе дужчав, і дощ полив, як з відра. Малий Ганс не встигав за конем і не бачив, куди йти. Зрештою він збився з дороги й забрів на дуже небезпечне болото. Там бідолашний Ганс і втопився в глибокій ямі. Наступного дня його знайшли вівчарі й принесли до його хатини.
Всі прийшли на похорон Малого Ганса, бо всі його любили, але найбільше побивався Мірошник.
— Я був його найкращим другом,— заявив він,— і по справедливості я повинен іти спереду.
I він ішов на чолі похоронної процесії в довгому чорному плащі й час від часу витирав очі великою носовою хустинкою.
— Смерть Малого Ганса — велика втрата для всіх нас,— сказав Коваль, коли після похорону всі сиділи в затишній корчмі, п'ючи настояне на духмяних травах вино й заїдаючи солодкими тістечками.