Дитина та ще, очевидно, була не зукраїнізована і прохала російською мовою, а наркомздравівські перекладачі переклали дитячі слова українською мовою…
Так, даю вам слово честі, що якби ота дитина вміла читати та прочитала своє прохання поукраїнському, хапонув би її родимець обов'язково і негайно.
Умерла б дитина!
Послухайте, ного такого тая хороша дитина в Наркомздраві набалакала:
1. Не цілуйте мене в губи.
Ну, це ще сюдитуди. Не хоче, щоб у губи цілували. Хоче, щоб у інше місце. Согласні…
2. Не кахикайте, не чхайте мені в обличчя, а то я захорую, й мені буде зле.
Не кахикайтеї Добре, що хоч іще не підкахикуйте!
3. Не наражайте мене на безпечність заповітритись на кашлюк і т. ін.
"Не наражайте на безпечність". Чули колинебудь отаке? Дитина прохає, щоб не заразили її на різні пошесні хвороби, а перекладачі "заповітрюють".
І не може воно прохати, щоб не наражали на безпечність. На небезпечність, може?
4. Не тягайте мене на руках.
Чорт його знає, як його "на руках" тягати можна? "За руки" тягати, чи за ноти, чи за вухо, — це ще зрозуміло. Можна навіть малу дитину й за пупа тягати, але "на руках" тягати?! їйбогу, і не бачив, і не чув ніколи…
5. Не давайте мені порожнього смочка. Сказать "смичка", щоб на скрипку грати, так що їй той смичок пошкодить? І хто його їй даватиме? Сказать, що дитина про "смичку" дбає, так мала ж іще вона.
Може, вона думала, що їй смока (помпу) в рота засовуватимуть? Доброго ж вона погляду на батьків!
Взяли б і написали просто: "Не давайте мені порожньої соски". І ьсім би було зрозуміло.
6. Не давайте мені ссати жеваної кукли. Самі ви "жовані кукли"! Ну що більше на це скажеш?
"Жевана кукла"?! Та хто ж таки ляльки жуватиме для дитини? Ото вигадали! На селах дають ганчірку дитині ссати та скоринку. Так і напишіть так! А то як прочитає якась сердита баба про "жевану куклу", то прийде і попсує вас усіх, замість "кукли" отої.
7. Не тіпайте мене та не гойдайте, як я плачу.
Не протестуємо принципово проти такого датського прохання. Але нас бере сумнів, щоб десь на Вкраїні тіпали дітей. Тіпають у нас коноплі, тіпають льон, іноді жаливу тіпають, але дітей, їйбогу (вірте мені), не тіпають! Може, після цієї "відозви" пробуватимуть, але навряд щоб з того яке прядиво булЬ. На Вкраїні іноді трапляється, що діти "тіпаються" (самі тіпаються, а не їх хтось там тіпає), але це тоді, коли їм батько чи мати істйка показують. А від істика не тільки діти, а й наркомздравцІ затіпалися б. А коли дітей хтось трясе, вони прохають: "Не трясіть нас!"
Багацько дечого тая дитина ще набалакала…
Такого набалакала, що як потрапить тая відозва на село, так не треба селянам ні театру, ні цирку, нічого їм не треба.
З кожного пункту тої відозви реготатимуть щонайменше місяць.
На тій відозві таке славне дитинча намальоване. Ну що, як воно виросте та прочитає, що з його Наркомздрав зробив? їйбо, битиме! І за діло битиме!
ВОЛЬОВИЙ СПОСІБ
Марину Кривоверху знав я дуже добре… Прекрасна жінка… Працювала вона в однім із "коматів", а я туди (в "комат") частенько зазирав по ділах (ділов! ділові). Ну й познайомилися…
Марина Крйвоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, і мене, та й до мене;
— Мо', й ви випили?.. Випийте!!. Чайок — він не вредить!..
Марина, як бачите, була в тому "коматі" за служницю… Чай ото, було, розносить, а після "державних трудов" — "наслідки" було то підмітає, то ганчіркою повитирає, щоб чисто було скрізь…
Завхоз так їй і наказав, як бралася вона за працю:
— Щоб мені скрізь чисто було! А Марина на те йому:
— Та то вже сама знаю. За те й гроші платите. Справна була жінка Марина… Ніколи їй ніякого "замічанія"…
Була Марина з Полтавської губернії, округ ніяких не визнавала і казала завжди, як було спитаєш її:
— Якої ви округи, Марино?
— Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а "в'єзду" Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з "в'єзду".
Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото, було, й спитаєш:
— Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?
— Авжеж не хто: полтавська, українка.
— А якою ви мовою говорите?
— Ото причепились! Такою, як чуєте… Якою люди, такою й я…
— Ви в школі вчилися, Марино?
— Аякже:, дві зими ходила.
— Так якою ж ви мовою говорите?
— Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю. Побалакаємо ото, так і розійдемося.
Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна… І про панів не любила згадувати.
Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того "комату".
Чимчикую якось улицею, а до мене:
— Драстуйте!.. Дивлюсь — Марина.
— Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?
— Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Розщитали!
— Як?
— А так. Не видержала тої мови вкраїнської… "Здаменту не здала".
— Як? Розкажіть!
— А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі понашому вивчилися говорити й писати… Раніш ото воно "попанському" все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собі… "Трохи поспиш, трохи послухаєш". Коли ось комісія.
— Марино, — говорять, — Кривоверха! Підходю…
— Звідки ви? — питають.
— Полтавська.
— Українську мойу знаєте?
— Аякже… Руської не втну, а свою, — кажу, — знаю.
— Так скажіть нам, що таке "родовий відмінок"?.. Я їм одказую:
— Відмінка не чула, а щодо родів, то траплялося. Родила, — кажу, — од покійного чоловіка Пилипка, та господь прибрав… Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною…
А вони мені:
— Не те! He те! Ми не про те… "Відмінок"… а "падеж" знаєте що таке?
Так чула від. батька, що колись на скотину було таке лихо, падіж, а за моєї пам'яті не було такого.
— Не знаєте, — вони говорять, — ви граматики:.. Сквернувато. А про "вольовий спосіб** знаєте? Про "повелительное наклоненіє"?.. Як воно в най буде?
— А чого ж не знаю. Звелять — зроблю, не звелять — не зроблю. Наше діло таке.
— Ну, йдіть, — кажуть.
Пішла я… Та оце як бачите — на вокзал аж іду.
— Даааа!
* * *
Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося. "І чого я, — думаю, — не комісія?!" Сів в автобус і їду. Чую розмову:
— Откуда ви, Вадим Федорович?
— Ффу! Екзамен по українізації дєржал!..