Зате сади чудові, розлогі, обсаджені від західних вітрів живим розрослим плотом. Непроглядно густо сплелось грабове, липове, ясенове пруття й творить високий зелений мур. Отам на розі, мов вежа, зіп'явсь догори тонкий, підчухраний ясенок. Ряд старих, череватих черешень, ніби фортеці, потужно стоїть і хоронить ті мирні, спокійні рядочки яблунь, що вже давно одцвіли й поволі вагітніють. Ніякий вітер не прорветься туди... Вдарить з розгонного поля, строщить крила й ляже тут під мурами.
Володько пройшов дорожиною під живоплотом, а після звернув направо у вузьку, закриту садами вуличку, що веде аж до брами подвір'я. Колись тут бавились дітьми. Отам за брамою ховалися. На тих широких дверях та стінах малювали крейдою або вуглем страшного Діда-Рачинця. Приглянувшись вдень, напевно, можна помітити ті дивовижні малюнки. Від брами вбік, між хлівом і шопою, вузенькі, темні суточки. Від Тетяниного саду відгороджені плотом і зарослі густою бузиною. Там колись Володько провалився в яму. Це рештки дідівської гончарні, що були прикриті й забуті...
Від брами просто дорога на подвір'я "Панка" Івана, а наліво "до дядька". Великий, мурований з каменю хлів. Фаціят з дверцятами, до яких приставлена драбина. На хліві сіно, там влітку сплять. Там і Володько спав колись.
Володько звернув на подвір'я. Проти нього стояла велика біла, крита чорною бляхою хата. Направо шопа, наліво клуня й свининець. Здоровенна, широка яблуня й сливовий садок заступили північ. Перед вікнами хати широкий квітник і розлогий, молодий горіх. Прокинувся старий собака Дунай. У дядька від давна-давен всі собаки звуться Дунаями. Володько пам'ятає вже два Дунаї... Собака кілька разів ледачо брехнув, але пізнав Волоська, підбіг до нього й почав розмахувати товстим, кудлатим хвостом. Володько погладив його по голові.
— Ну, що, старий? Ще служиш? — сказав уголос. Дунай не відповів нічого, але виразно дав знати, що йому мало одного хвоста, щоб висловити своє вдоволення.
Тут, де тепер стіжок соломи, стояла колись старенька, кривобока хатина. Та широка яблуня вже й тоді закривала її, мов хмарина. Там народився Володько. Там вперше побачив світло сонця... Звідсіль вийшов у світ, обійшов шматок життєвої дороги, але це місце завжди тягне, мов магніт... Дороге, благословенне місце на землі... Далеко від великих шляхів, заборсане в садах, крутих ярах, але його здалека видно, куди б не пішов... Де б не був, думки завжди до нього вернуться... Тут страждала мати муками пологів... Тут вперше забилось твоє серце... Тут вперше промовив слово... Величне, рідне, святе матірне слово.
Благословенна будь! Прийми від меве тепле, добре слово, Рідна Земле! Ти дала мені його через уста, через серце моєї матері... Вертаю. На! Кладу у стіп Твоїх, Пренепорочна і Свята... Я більш нічого не можу дати... Це все моє багатство. Виймаю з уст святі частинки й кожну з них я радісно із чистим серцем кладу на жертвенник Тобі, болюче кохана, Тобі, кровно-рідна.
Так. Це, певно, втома. Це розчулення наплило зненацька проти волі. Не міг стримати себе. Любить! Це все, що бачать очі, це старе, це прапрадідівське... Он під шопою той великий камінь. Він вгруз у землю, бо лежить тут більш ніж століття. Володько присів до нього. Можливо, трохи відпочине. Перед ним ліг старий Дунай. Має підняту голову й виглядає на чорну, висічену фігуру.
Довго не сидів. Не хоче йти до хати й будити. Повернувся до брами, підліз по драбині на горище хліва, знайшов на сіні місце, ліг і незабаром заснув сном здорової, втомленої людини.
"У дядька" багато змін. Володько не може призвичаїтись до них. Він був тут колись, як вдома. Тепер тут інші, здається, чужі люди. Ота привітлива, білява молодиця. Це Василева жінка Маруся. У колисці малий хлопчик. Це син Василів Михайло. Андрій підріс, витягнувся. Палажка вже давно на своєму господарстві. Сам дядько значно постарів, але так само веселий, так само співає татарську пісню, так само сипле чужими словами. Дядина ще більше схудла, але завжди на ногах... Ходить, клопочеться, молиться Богу й постить.
Хатні меблі ті самі. Той сам стіл, барвлений жовтавою барвою, біля якого Вододько завжди вчив свої шкільні завдання. Ті самі довгі з поруччям лавиці. Бувало, в революцію на них. не раз сиділо багато людей. Ті самі ліжка й полик. Тільки на стінах мала зміна. Між тьм'яним, великим дзеркалом і київською, видертою колись Володьком з журналу. Лаврою в саморобних, небарвлених рямцях, висить Шевченко. Колись його не було, тепер є. Під ним стара, вилиняла фотографія: Василь ще рекрутом з І9І4 року, у короткому піджаку, з перекинутим назад башликом і в кашкеті з напнутим дашком. З ним два його товариші: Хоть "з-за рову" і Валентин Рогачок. Всі стоять струнко по-військовому.
— Ну, от і добре,— казав Василь на звістку, що приніс Володько.— Значить, вибираємось.
— Господи, Господи! Як подумаєш... Я знаю: вибиратися звідсіль мусимо... Але все кидати! Церкву, людей, нашу хату... — Це говорить Одарка.
Володько пригадує ці самі слова з уст його матері. Він каже:
— Дядино. Мама колись казали те саме. А підіть запитай те їх сьогодні, їм ніде вже нема краще, як там.
— Та правда! — весело каже Єлисей.— Що там. Там добре, де є на чому робить.
— Нема що балакати! — каже рішучо Василь.— Зараз же йду шукати на нашу землю купців. Вони знайдуться. Тіснота.
Єлисей його перебив:
— Ні. Купців знайду я. Ти краще йди з Володьком. Або запряжи коні і їдьте. Скорше буде.
— А як буде з млином? — запитала Маруся.— Муки вже нема.
Правда. Треба наперед їхати до млина. Нічого. Василь зараз же кладе на віз міхи і їде до млина, а завтра до Тилявки. Раз-два.
Василь з місця береться до роботи. Одарка швидко готовить їсти. Володько іде також з Василем. Ще раз погляне на Лебедщину, на знайомі місця.,
За годину виїхали. День погожий, ясний. Біля попового саду довжелезним валом цвіте білий і звичайний бузок. Біля монастиря також. Проїжджаючи побіля колишньої семінарії, Василь тикнув батогом.
— Тепер там єпархіяльна жіноча школа. Перевели з Крем'янця. Щось пара десятків "баришнів"...
Володько, як довго міг, проводив зором той будинок. Там пройшли його хлоп'ячі і юначі роки. Тепер там порожнеча. На широкому подвір'ї буяє бур'ян. Стіни місцями оббиті. Бляха на стрісі поржавіла. Сад також, видно, запущений.. Такий хороший, великий сад...