Одначе цього самого гострого на вражіння дня, ген по обіді, майже під вечір, коли вже давно скінчились "передачі", Володька викликають знов до брами. О, напевно, ті три посіпаки з тими сірими холодними очима "дефензиви", що викликають його на постійно нові і нові допити. Але був здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санітарної амбулаторії, де, звичайно, ті допити відбувалися, а просто до брами, і коли відчинили хвіртку, він одразу за нею побачив знов свою матір.
Вона там, зовсім сама, стояла з тим своїм кошиком і якось незграбно, крізь сльози, посміхалася... Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку і хистку, ніби перший раз у житті, і відчував, як тремтіли її руки, а коли цілував її щоку, відчував солоність її сліз, і хоча давно перестав дощ, але її одяг був все ще мокрий, І так хотів їй щось виняткове сказати, що від цього зворушення забув і ті найпростіші слова, а жив лишень глибинним віддихом відчуття єдності з цією силою любові,
— Ну, ну, ну... Все добре... Все буде добре,— казав він у відповідь на її сльози, що лилися з глибоких її очей.
— А тебе не б'ють? — було першим питанням.
— Ні-і-і,— відповів він з притиском.
— А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в старостві бачив — Боже, що я пережила. Кожний тиждень у понеділок і п'ятницю, то я, то Василинка, йдемо... А дома жнива, роботи стільки... Батько сердитий. Каже: і чого ти ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зі староства приїжджали, все шукали чогось — хто їх знає, чого шукали... Перерили, перекидали... Всі твої папірці забрали.
— Я знаю,— казав Володько.
— Знаєш? Тобі казали? Приїхали раз — шукали, шукали, нічого не знайшли й поїхали. Потім знов приїхали. Людоньки Божі, кажу... І чого ви шукаєте? У нас нічого нема... Комуністичеського ніби шукали. Господи! А батько чуєш, сердитий — страх сердитий! Казав, каже, йому... Не хотів слухати... Пішов знайти собі біду... Кажуть мені: там, чуєте, б'ють... Там всіх б'ють... А я не сплю і не їм... Били тебе? — І вона дивилася на сина такими очима, що той не міг перед тим поглядом встояти...
— Ні, ні! Хто вам таке казав? Бачите ж... Все добре Я скоро вийду!
— Вийдеш? А мене не хотять все пустити... А сьогодні пішла до того слідчого. Що я, дитино, находилася... Шукала того слідчого по цілому місту, питалася, питалася... А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть, пізно. А я стала вже і плачу. Потім все-таки змилувався, написав якогось папірця й каже: ідцє з тим папєркєм... Вас пустять. Прийшла і ото пустили... А Василинка... Що вона, бідачисько, поплаче... Господи, Господи!
Вона говорила швидко, хотіла все сказати і боялася, що не хватить їй ані слів, ані часу, а тому решту договорювала сльозами, які вона витирала своєю шорсткою, брудною долонею. Біля них, на щастя, не було нікого, а дозорець, що трохи далі стояв зі своєю рушницею, мабуть, навмисне одвернувся...
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано, намагався допомогти їй прийти до себе і навіть посміхався...
— Тепер, мамо,— казав він,— до такого треба призвичаюватись... Нас не залишать в спокою... А це ще тільки початки...
Потім Володько мусив відійти. Мати стояла і дивилася поки він не зник за брамою, їй було все це дивне і незрозуміле... І те, що він сказав востаннє, а ще більше те, що ось вона, його мати, яка його породила і яка вже більше не має на нього права... А мають те право інші, чужі, грубі, не розумні, які беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зі злодіями та розбійниками. І вона не може нічим запобігти, нічого помогти, нічого навіть сказати.
Місяці йшли далі... Володько знав вже добре цей свій інший світ за замками і ґратами... Кожна його камера — це окремий розділ однієї повісті, яку він перечитує просто з долоні буття. Ті натовпи різних людей, що проходили перед його зором, залишали в його істоті безліч цінного матеріалу для пізнання істини, байдуже якої вартості вона була. Такого він не міг бачити там на своїх рідних полях, на ріллі, між деревами, будовами, звірятами і птахами свого старого, одноманітного села... І одно лишень турбувало: коли він звідсіль вийде? Слідство затягалося і, здавалось, воно не скінчиться. Йому просто не вірили, що він не шпигун, не "вивротовєц" , не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землі свого законного людського права і місця, їм хотілося б конче бачити його в ролі найбільш зрозумілій для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної уяви... Вони вдиралися до його дому, грабували його власність, копалися в його думках... Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в переконанню, що цим вони оберігають границі своєї держави. Ніколи не догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серці і душі звичайного Володька зі звичайного села Тилявки. Тисячі і мільйони нещасливих душ і сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скільки б поставити на них охоронників у тих чи інших уніформах.
Серпень, вересень, жовтень... Надворі сіро. Дощі ллють. Сонце виглядає рідше.
Одного негожого понеділка Володька покликали за браму, напевно, на побачення, дарма що він просив матір у такий час не приходити. За брамою, як звичайно, багато матерів, жінок і сестер, які прийшли навідати своїх синів, чоловіків, братів. Володько сподівався побачити між ними також своїх рідних, але нікого з них не міг вгледіти, а натомість до нього підступила одягнута у міський одяг чужа, молода жінка.
— Це ти? — здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокійна, вирівняна, здавалось, похорошіла. Володько ніколи не сподівався її тут побачити.
— Пізнав мене? — питала вона з ноткою кокетства.— Я тут на міщанах у тітки. Почула, що і ти тут... Моя тітка має знайомого дозорця... Той дістав мені дозвіл... Ну? То як?
Вона дивилась на нього все тими самими синіми, злегка посмішкуватими очима, які він знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована, коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлаті... Володько не знав, що й відповісти, така далебі несподіванка.
— Принесла тобі ось,— і подала йому невеликий пакунок.
— Була ти в Тилявці? — запитав він нарешті і прийняв без подяки пакунок.