Смійтесь не смійтесь, але це гіркий жарт. За це міліони людей позбавляють життя. Виганяють з дому, розбивають родини, ув'язнюють, засилають.. Зрештою, ви їх всі ще .бачили... Пригадуєте ті всілякі "развьорсткі", "уравніловкі", "продналогі", "ліквідації ізлішков", "всьо на фронт"... Як то чистенько обчищали вони ваші хліви, комори, засіки, сади. Обіцяли все дати, але поки що тільки все забрали. І коли дадуть, невідомо, І тепер там одно лиш виразно ясно: люди не мають чого їсти. Так, мої шановні друзі! Не мають чого їсти. І не мають чого одягнути. Вони обідрані, босі й голодні. І тисячами тікають через всі границі, ними набиті всі наші тюрми, їх ув'язнюють, їх вертають назад — найнещасливіші сотворіння роду людського, пролетарі над пролетарями, колишні такі ж селяни, як ось ми тут, на цій землі... Батьки, мами, брати, сестри — дорослі, старі і діти. Чи хотіли б і ви такими стати? Відповідь тепер за вами,— закінчив Володько свою мову.
І після цього сів. Це зробило помітне враження, на залі зчинились оплески, Йон миттю зірвався з місця і викрикнув:
— Я прошу слова!
— Поступила пропозиція припинити дискусії,— відповів Сергій.— І мушу подати її на голосування.
— Я прошу слова! — вперто домагався Йон.
— Не можу дати слова, поки не проголосуємо пропозиції,— стояв на своєму Сергій.
— Слова, слова, слова! — кричали прихильники Йона.
— Тихо! Ви не худоба і це не є хлів,— безцеремонне відповів Сергій. Але зала не втихала, а скорше навпаки... Всі встали з місць, і ті, що були за, і ті, що проти. Кіндрат не витерпів і знов хопився стільця. Навіть Матвій, що так уважно і спокійно слухав все, що говорили, не видержав і встав.
— Люди добрі! — казав він. Хтось з публіки викрикнув:
— Тихо! Дядько Матвій хочуть слово сказати. Всі оглянулись на Матвія, зала поволі втихала, деякі сідали на свої місця, а згодом трохи заспокоїлись. Матвій незграбно, як завжди, як і все, вів свою мову.
— Люди добрі! — повторив він ще раз те саме речення. його голос спокійний, майже тихий, але слова звучали твердо і виразно.— Помиріться! Ну, за що тут мова? Я не маю що більше сказати, за мене сказав син... Я ще трохи додам ясніше: з большевизмом нам не по дорозі! Ми люди, а там злодії. Я їх бачив не раз і ніколи не забуду...
— Правильно! — викрикнув якийсь дядько високим фальцетом.
— Так! Правильно! Бачили їх! Досить! — встало ще кількох дядьків.— Геть з большевизмом! До чортової матері!!
Здавалось, прихильники Йона, як звичайно, піднімуть бучу, але цього не сталося. Було помітно, що їх значно зменшилось, а ті, що далі стояли на своєму, стратили свій порив. Сергій знов почав дзвонити.
— Люди добрі! — гукав він.— Це ж не політичне віче, а загальні збори кооперативу. Прошу до діла. Забороняю говорити не на тему, особливо тим, що не є членами... Ставлю на голосування пропозицію припинити дискусію. Хто за — прошу підняти руку.
Більшість було за. Володько підняв також руку. Йон не підняв, був червоний, сидів насуплено. Він уважно слідкував за залою і був виразно невдоволений.
Дискусія припинилася. Дальша точка — вибір нової управи. Володько запропонував уділити старій управі абсолюторію. Більшість було за резолюцією. Стара управа уступила, оголошено п'ять хвилин перерви, щоб скласти список нової управи.
Було вже досить пізно, люди вставали з місць, збивались у гурти, заставляли проходи. Йон був сердитий, він намагався цього не показати, але його намагання були марні. Він склав також свій список і подав Сергійові. Рона підійшов до Матвія.
— Дякую вам,— казав він.— Без вас було б тут погано. Матвій, здавалось, не звертав на ці слова уваги, він збирається додому, більше він не має що тут робити, і непомітно відійшов.
Збори тривали далі. Складались списки, голосували. Йон був остаточно збентежений, коли його список перепав. Він домагався переголосування. Йому дозволили. Голосували вдруге. Його прихильники підносили по дві руки, але і це їм не помогло, а скорше пошкодило. Управу вибрано за списком: Сергій-Володько-Рона. Залишились переважно старі члени, на місце великого товариша Ілька увійшов Володько, на місце блаженного Симона — дядько Михалко. Йон, Ілько, Никон і Демид лишились без нічого. Демидові ніяково й прикро, він потрапив до тієї партії тільки тому, що був старий приятель Йона, але він ніяк з ним не годився колись, а ще менше тепер... Тепер він хотів би вернутись, бо "що мені з того пролєтарства"... "І кому воно потрібне взагалі"...
Але Йон мав ще досить своїх прихильників і без Демида, особливо з молодших хлопців, як Трохимів Кіндрат, як Деберний Сидір... Хлопці, хоч і молоді, зате бойові і для Йона це добра потуга.
— О, ні! — намагався він бадьоритися.— На цьому ще не скінчилося. Ми ще поборемось... Повоюємо. Большевики так легко не здаються...
І він відійшов. За ним відійшли всі його поплічники, люди розходились взагалі і згодом залишились тільки найвірніші, старі, випробовані члени нової управи. Рона тріумфував...
— Ой, чую, що буде у нас знов мокро,— казав він, натякаючи на гостину, які він любив робити з приводу своїх успіхів... — Кіндрате! Кажу! Буде дощ!
— І є за що,— казав Кіндрат.— їй-Богу, є за що, Андрію Андрійовичу! А я, знаєте, вже був готовий розколоти крісло на чиїйсь голові...
— Но, но, но! У нас крісла дорогі. Дядько Матвій зробив краще. Одно добре, просте слово: і крапка! Кажу: для селянина часом важить одно слово. Коли воно в точку... Але, панове! Завтра неділя! Вечір у мене! — казав Рона.
Розходились. Була туманна, нехолодна ніч. Село спало, але там то там все ще стояли гурти дядьків, які захоплено обговорювали свої останні збори. Таких зборів у цьому селі не було, як світ-світом. Свята, чиста правда!
Кіндрат пішов проводити Рону, а Володько пройшовся трохи зі Сергієм.
— Знаєш,— казав Сергій,— твій старий сьогодні себе показав. Ніколи не сподівався...
—— Він може. Він завжди був такий. Але Рони він не похвалює. Не за те, що Йон. Не за панство. А за те, що той не вміє бути паном... На його мові — господарем.
— І дивись, як послухали. А там же були вперті йонівці. Як ось мій власний батько. Я помітив, що і він підняв руку за нашу управу... А диви! У Левинських світиться,— змінив тему Сергій...