Земля підсохла. Розцвіли черешні. Одного гарного дня під вечір на тилявецькому вигоні вперше стало дві дружини копаного м'яча. Дві одинадцятки молодих хлопців. Ціле село зійшлося поглянути на таку дивовижу. Люди сміялися, жартували. Дівчата соромились хлопців у коротких штанцях. Тренера поки що не було, і Володько сам керував тренінгом. Увага! Свисток! Дружини зарухались, м'яч застрибав. Хлопці моталися по грищі, незграбно тупцяли, вимахували руками, гукали. Ось женуть у браму м'яча. Антін завзято на місці тупцяє, розмахує руками, сопе. М'яч добіг, Антін розмахнувся ногою, але поки вдарив, м'яч вже пробіг браму й був далеко за нею. Сергій на нього кричить, лається, але наступний раз та сама штука повторюється з ним самим. Володько грає в нападі, як правий "хорварт". Розігнався, жене люто м'яча. Ось йому пре назустріч Демид. Хотів вибити з-під ніг м'яча, зо всієї сили копає сильною ногою... М'яч від цього вилітає вбік, але й Володько падає, мов підтятий, на землю. З ноги рине кров. Здається, вона перебита. Поволі рухає нею і впевняється, що ще не перебита, але встати не може.
— Біжи, біжи! — кричить він лежачи,— Сергій! Бий! Романе! Увага! Темпо, хлопці! Темпо! Браво-о-о! Браво-о-о!
М'яч полетів у протилежну браму, Володько свистить, хоче зірватись на ноги, але одразу знов падає.
— У, чортова нога! — лається й кричить що має сили:
— Браво, хлопці! Добре! Нова тура! Ти, Антоне, так не тупцяй! Скорше! А ти, Демиде, женеш добре, тільки делікатніше. Не куй, а то ми скоро всі. мов снопи, лежатимем.
Через дві години засапані, залиті потом і болотом хлопці вертаються до читальні. За ними йде ціле село. Всі регочуть. Багато з грачів шкутильгає, але ніхто не звертає на це уваги. Завзято сперечаються.
— Неправда! — перечить весь червоний Антін.— Я бив добре. Але моя нога трохи тяжка. Це винен воротар.
— Антоне! Не роби гріха! — перечить знову Роман, що стояв на брамі. — Коли б не я, нам вліпили б сто "голів". Ти повертаєшся, як ведмідь.
— А Роман хоче, щоб Антін одразу пурхав, як метелик,— перечить котрийсь.
— Ну, як нога? — питає Володька Демид.— Я не хотів так,— вибачливо додає.
— Не біда, Демиде! До весілля заживе! — казав Володько й боявся поглянути на свою ногу, що зовсім над п'ятою посиніла й скажено боліла.
Спортовий клуб почав швидко розвиватися. Утворилося три дружини "Прометей" — перша, друга й третя. Закликали з міста тренера. Став ним молодший брат Андрія Андрійовича — Михайло, що навмисне для цього вернувся з міста на село. Село ожило. Скрізь говорили про футбол. За Йона почали забувати. Його прихильники, крім декотрих найвірніших, поволі зголошувались до читальні. З тюрми вернувся Никон. Він більше не нарікав і не плакав, а почав ходити до Крем'янця. Старався дістати закордонний пашпорт і виїхати до Франції на роботу.
— Ти віриш, що я крав? — питав він Володька.— Крадуть, але тих не чіпають... Я знаю хто...
—Хто? Никон мовчав.
— Ну, кажи! Кажи!
— Приказчик,— одверто проговорив Никон.
— Никоне! Не жартуй. Маєш докази?
— Маю... Але я не дурний мішатися. Я тобі нічого не говорив... Так і розумій...
За пару днів після цієї розмови Володько вертався вечором додому. Світив місяць, цвіли дерева, у дерманському лісі на запусті виспівували соловейки. Володько був утомлений, бо цілий день працював дома, біля хати (продовжували перервану роботу), потім тренував із дружиною. Хутір Матвія відділений від решти дерманських хуторів кількома полями. На полях сходить і яриться ярина. Тепло, приємно, весело.
Перед своїм хутором вже здалека Володько помітив чорну постать. Підійшов ближче — "добрий вечір" і... зупинився. Перед ним стояв Йон. Володько проти волі затремтів і змішався. Йон дивився на нього спокійно, з усмішкою. Він бачив, що Володько його боїться, і це його тішило.
— Я тебе чекаю,— сказав він ніби спокійно, але це не зменшило Володькової неприємності. Навпаки. Тим більше, що Йон весь час тримав праву руку в кишені. Що він там має? Володько тимчасом тільки стоїть і дивиться з голими руками.
— Не бійся! — байдуже сказав Йон.— Не хотів би зійти зо мною трохи набік? Тут на дорозі ніяково. Хочу поговорити...
— Я тебе не боюсь. Що можеш зо мною зробити? — нарешті проговорив Володько. Намагався надати собі бадьорості, а на думці мав: "Що буде, то буде... А я з ним буду битися..."
— Можу вбити,— так само байдуже проговорив Йон і вийняв з кишені руку. В руці був револьвер. Володько випростався. Хвилинку він не знав, що йому робити. Крикнути? Хто почує. На щастя, на хуторі почав гавкати собака, і це його трошки підбадьорило.
— Не бійсь... Не бійсь,— насмішкувато проговорив Йон і сховав руку з револьвером.— Нічого не зроблю. Ходім. Хочу поговорити...
Вернулися назад і попід Ет-Тоєвим городом дорожиною пішли до дерманського лісу. Володько все тримався обережно. Рука в кишені не давала йому спокою. І коли вийшли геть під ліс, Йон почав...
— Та не бійся. Тебе стріляти не буду. Так тільки — налякав... Хоча ти й свиня, але жий. Чорт з тобою! Чую, зайнявся спортом... Втихомирюєш село? Ідіот. Культура!.. — іронічно процідив він крізь зуби. Хвилинку помовчав і добавив: — А хлопців моїх не чіпай. Чуєш? Це я тобі зазначую. Жінку — можеш... Плювать мені на неї, а до хлопців зась? Грай собі футбол... Можливо, виграєш свободу... Віриш ти, що так щось зробиш?
— Вірю! — твердо сказав Володько.
— І дурень! — не менш твердо відповів Йон.
— Ще не відомо, хто з нас двох...
— Ти! Це ясно. Просвіта, футбол, пан Рона... Що той ідіот? Грає в шахи й виписує Ілюстрований Кур'єр Цодзєнни? Ха-ха-ха! Культуртрегер! А ти його прибічник. Я не вірив, що ти будеш така зрадниця.
— Йоне!
— Я не Йон! — різко перебив Йон Володька.— Я був ним. Сьогодні я людина. Колись міг мене вкоськати... Сьогодні не вдасться!
Стояли один проти одного. Місяць лив на них своє сяйво. Густі тіні клались набік. Недалеко чорною стіною стояв ліс. З другого боку хутори, молоді садки, білі хати під місяцем... Йон стояв спиною до місяця. Дашок його кепки кидав густу тінь, що ховала в собі чітко закроєне, виразне обличчя. Натомість Володькове моложаве, свіже лице зовсім залите місячним сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тінь над чолом. Вираз його добрий, тепер поважний і трохи схвильований,