Рандель біг довго-довго, аж поки відчув, що стомився, як ніколи. Ноги ослабли й більше його не несли, думки плуталися; він забув геть усе й не міг ні про що думати. Сів під деревом. А за п'ять хвилин уже спав.
Прокинувся він од сильного стусана і, розплющивши очі, побачив два лаковані трикутні капелюхи, що схилились над ним, і тих самих двох жандармів, що й уранці; вони в’язали йому руки.
— Я так і знав, що знову тебе злапаю, — сказав глузливо капрал.
Рандель підвівся, не кажучи й слова. Жандарми струснули його, готові побити, як він зробить хоч один рух, бо він тепер був їхня здобич, він став тюремною дичиною, його спіймали ці мисливці на правопорушників, і вони його вже не випустять.
— Рушай! — скомандував жандарм.
Вони пішли. Заходив вечір, розстеляючи по землі осінні присмерки, важкі й зловісні.
За півгодини вони дісталися до села.
Усі двері стояли навстіж, про подію вже було відомо. Селяни й селянки, охоплені гнівом, немов кожного з них обікрадено, немов кожну з них згвалтовано, хотіли побачити, як вестимуть негідника, і вилаяти його.
Тютюкання почалось від першої хати, а скінчилось біля мерії, де чекав мер, щоб самому помститись на цьому волоцюзі.
Вгледівши його ще здалека, він заволав:
— Ага, гультяю! Попався!
І потер руки, дуже задоволений собою.
— Я ж казав, я ж казав, ще тільки побачивши його на дорозі,— провадив він.
І знову, з подвоєною радістю:
— А, підлотнику! А, мерзенний підлотнику! Ти таки матимеш свої"двадцять років!