Він тілом відчув навіть м'якість її пальців. Здавалось, вони гарячі.
Щоки запашіли від одчуття, що її пальці торкаються його ключиці, а він був тільки в сорочці поверх літньої білизни.
— Невже те, що я їм сказала, було таке несподіване для батька й матері Сакіо-сана? — мовби міркувала вголос вона.
Він не відповів. Не мав, що відповісти, а ні, то мусив побороти дитячий сором.
— Вони, здається, дуже здивувалися. Чи я не прийшла, щоб сказати все?
Сакіо далі мовчав. В ньому вже заворушилося невиразне обурення, але тут
по бляшаному дахові заторохкотіло. Це нагадувало сильний град, але звук був дрібніший і глухіший.
— Ой! — Вона перелякано обняла його за плечі. — Як моторошно!
Удари дужчали. На дах падало каміння. Било й по листях дерев.
— Стережіться, Сакіо-сан! — Вона хотіла відтягти його, але він не поступався.
— Дарма, все гаразд. То тільки вулканічний пісок.
— Пісок? То не пісок, а каміння.
— Ні, то ще називається вулканічним піском. Менш як три міліметри — вулканічний пісок.
— Ого! — вона була здивована.
І дах і садок озивалися метушливим перестуком. Звук був нерівний, і від того ставало ще моторошніше.
Хіроко заціпеніла.
— Сакіо! Сакіо!.. — гукала мати.
— Сакіо-сан! — трепетливо промовила Хіроко й поклала другу руку на його плече, мовби тягнучи назад: — Тут справді небезпечно.
— Нічого, нічого, — він мало не силою вивернувся.
— От біда! — Хіроко похитнулася. — Такий дивак.
А потім звіддалік глянула йому у лице.
— Ой, Сакіо-сан! Ви плачете? Чому?
Сльози бігли з його очей.
— Чому? Пробачте. Через мене?
— Ні.
— А що завдало жалю?
— Я не маю жалю.
— А чому?
Сакіо й сам не знав. Він навіть не усвідомлював, що плаче.
Може, коли почув, як падає на дах дрібне каміння, щось перевернулося в душі?
Йому на очі найшли сльози тільки тому, то навіялося щось чисте й ніжне з дитинства, про що вона й гадки не мала.
Втім, Сакіо подумав, що це від зарозумілості п'ятнадцяти-шістнадцятирічного юнака.
Вона стояла, припавши до нього, а на душі було неспокійно.
— Попіл падає, — мовив Сакіо.
Тихим шерехом попіл падав на листя дерев.
Дрібне каміння вже стукотіло де-не-де.
— Так. Попіл падає. Скоро буде спокійно, — мовила вона.
— Еге ж.
— Сакіо-сан, ви вже також спокійні.
Він на це нічого не відповів, тільки сказав:
— Мабуть, далеко сягає той попелопад. — І глянув на небо.
Місячна ніч, скаламучена, мов важкий сірий туман, тепер здавалася непривітною півтемрявою. Обоє насторожено слухали, як на садок сиплеться попіл.
— Гарно шелестить? — тихо мовила вона, поглядаючи на нього. — Що ж, я йду. Ви не будете плакати?
Він мовчав.
Вона попрощалася з його батьками через вікно.
Мати вийшла на веранду й радила перечекати, поки перестане падати попіл. Сакіо озвався:
— Мамо, парасолю.
— Ага, — мати покликала служницю й звеліла принести парасолю.
— Мамо, ще одну.
— Так, Сакіо!.
— Ні, не треба. Все гаразд, тьотю, — мовила Хіроко, вийшла в садок і рушила дорогою вділ.
Сакіо пішов навздогін.
Вона, почувши його кроки, зачекала під великим горіхом.
— Дякую, я до міста. — Хіроко тримала парасолю над Сакіо. — Знаєте, мені парасолі не треба.
— Я понесу.
— Не треба.
— Понесу.
— Так?
Хіроко передала парасолю Сакіо.
— Минулого літа, коли було велике виверження, я поставив цю парасолю в садку верхом до землі.
— Набралося попелу?
— Так. Третина відра.
Вони ішли розмовляючи, й Хіроко знову легко обняла його за плечі.
Під одною парасолею так іти було зручніше, але він замовк.
Хіроко лагідно озвалася:
— Що сталося? Знову жаль?
Вони перейшли з лісової стежки кладкою й вибралися на широку дорогу. Падало тьмяне місячне світло.
— Хіроко-сан, чому ви виходите заміж? — несподівано запитав він.
Вона здригнулась, але ясно всміхнулася.
— А що? Що дивного в тому, що я виходжу заміж?
— Йти в дім людини, якої добре не знаєш, — випалив він і додав тремтливим голосом: — Хоча Хіроко-сан подобається багатьом... Я знаю.
— Йти в дім людини, якої добре не знаєш, так? — наспівом повторила вона, як папуга. — Отаке скажете.
— Для мене це якось дивно, — роздратовано сказав він і, знизавши плечима, скинув її руку.
Він вважав за неввічливе, що дівчина, яка виходить заміж, так просто обіймає його за плечі.