— Ей, Зоє, Зоє, не говори такого страшного, не гріши проти закону божого. Ніхто не має права відбирати життя тому, кому його сам господь дав. Терпіла вона, небога, що терпіла, нехай би була до кінця терпіла,— боронив роздратовано Павло, поглядаючи на доньку, що сиділа під вікном на лаві і прислухувалась залякано, втираючи від часу до часу потайки сльози...
На згадку про колишню трагедію, що зчинилася в домі Зоїного брата, кушніра, вбитого власною жінкою за його страшне п’янство, то виростали, то щезали якісь дивні лякливі картини перед її молодою уявою.
— Терпіла вона, небога, доста,— почала Зоя наново,— терпіла, кажу, доки пропивав він лиш свої запрацьовані. гроші. Терпіла, і як грошей не стало й один загін її поля ішов за другим в його горло і в горла його камратів красних. Терпіла, як сварився, і брався до бійки, та страхав, сполохував зі сну її і її нещасних дітей... Ей, Павле, Павле, треба правду знати. Не згадуймо обоїх. Нехай їм обоїм господь простить. Ти знаєш, я все даю за їх душу — й печене й варене, і ніколи, ніколи не шкода, що свою дитину не дам за кушніра, за шкаралупу.
— Не кушнірство винне, що Франц розпився...— обізвався нараз знов Павло,— а винні лихі язики, що її до злого під’юджували, і гризла його теща його, що він не мав маєтку, як побрався з її донькою. Злі язики, Зоє, кажу ще раз. Злі слова зародили не одне зло. Та лишім се, жінко, а Савку таки шкода було відкидати! — наставав Павло на своїм.
— Ви кажете так, а я кажу так,— забубоніла Зоя.— Відмовила йому раз, відмовлю другий, відмовлю і третій!
— Від-мов-ляй...— одказав співучим, ніби питайним голосом старий, устав зі свого місця, взяв свою високу палицю й вийшов із хати.
— Якби Санда ще письменна,— кликала за ним Зоя,— тоді не кажу, а так як вона...— й урвала. За хвилинку, неначе не замічаючи, що дівчина сидить бліда, як смерть, не рухаючись жодним рухом на своїм місці, додала: — Я на Савку нічого не кажу, я лиш питаю: хлопець господарський її не найде? Не знає, де наші поля й де їм межа? Га?
Їй ніхто не відповів.
* * *
Цілих дві неділі ходила Санда запухла, з очима, як цибулі, від плачу за Савкою, але не виплакала нічого.
— Що я могла зробити, Юзьку? — жалілася братові, як він накидався на неї, що вона, мовляв, "мамелючка", що всьому піддається, як коняка...
— Що? З хати було втекти хоч на три неділі й на очі не показатися, щоб маму настрашити, що ти втопилася... або... або на службу в місто на рік піти та й звідти писати, най дозвіл дає.
Санда заперечувала зітхаючи.
— Не було б добре. Хто знає, чи Савка був би на таке згодився. Йому жінки в хаті треба, а не панської служниці... Та й погано говорили б. Мама перша. Ти знаєш? Тобі добре говорити, ти парубок, та хто знає, яке ще і твоє буде, коли ти захочеш женитися. Ади, що було з Миколою.
— Що було? Те, що хотів. Узяв поле, взяв Ганну, став господарем. Та й що було?
— Мало що до бійки не прийшло, ти знаєш, Микола не жартівливий.
— Тому й мама подалася.
Коли неділь через кілька за Савковими старостами прийшли другі, від молоденького коваля, сталося чи не те саме.
— Кланцатий,— казала Зоя, що так називала ковалів,— і знов шкаралупа, що лиш маєтку шукає, а не неписьменної дівчини. Маєток забере, дівку мені відішле, та й правуйся з ним. Чим віддасть кошта, як програє? Обценьками? — і розреготалася недобрим сміхом.— Ідеш, коли чуєш здалека: "кланц, кланц", то зять Жмутів за-роб-ляє... Ой газди ви мої, газди,— звернулася вона з погордою до старого Павла й Юзька, що сим разом уже гостро станув за долю сестри, котра лише працювала й мусила працювати, а "з послуху збовваніла", як то він витикав мамі.
— То нехай не слухає!
— І справді! Чого ти така послушна вдалася, Сандо? — спитав дівчину й засміявся.— Висип раз мамі дійницю з молоком перед ноги, бехни раз мамі воду у кухні до землі, не замети хати, не біли, не мий горшків, не попрацюй від ранку до вечора, не пери раз, і другий, і третій, а побачиш, що мама пригадає собі, що вже свої молоді дні має за собою. Га? Не так, мамо? — спитав і зблизився до неї.— Ще не доста накомендирували за свій вік? Доки будете порядних людей з хати відганяти? Вас треба, мамо, як то при війську кажуть, під "ескорт" взяти, та й буде добре. А ти, Сандо, дурна, не плач. Як тебе за твоє б’ють, ти назад бий! Не так, мамо?
Мати дивилася, як на збожеволілого, на свого любимця, а тато знизав плечима.
— Треба якось робити, щоби добре було...— сказав, успокоюючи.— І ковалі живуть, і жінку, й діти годують; і кушніри, що з праці рук живуть, і з неї життя вибирають... Так господь кожному дає, але треба й його закону придержуватися. Шануй тата й маму, а буде тобі добре поводитися, каже його наука.
— Сандо, гай! — крикнув Юзько й вийшов з хати, кивнувши до неї головою.
Але Санда не вийшла. З його слів била правда. Вона чула її в його голосі, вона цілим єством се відчувала, але вона не могла.
* * *
Здалека і з затишка розвідувався через Зоїні знайомі жінки, органістиху Антоньову й через фіну один молодий "фінансер", чи не дістав би Санди.
Її скромність і працьовитість були в цілому селі знані. Та й дуже гарний він собі був, що правда, то правда. Коли йшов селом, мов молодий граф, серце мило усміхалось до нього. Коли говорив із нею й заглядав ув очі, котрі ховала все під "батистовою з гратками" й "біленькою" як сніг, вона горіла від дівочого сорому, як панська мальва. Та не інакше повелося йому із сватанням, як і попередникам його. Санда не була письменна, хоч знала підписуватися, він належав не менше, як оті, до "шкаралупів", і Санда осталася далі коло родичів, а вони, один по другім, женилися деінде. Найпізніше "фінансер". Санда ставала щораз мовчаливіша, зживалася щораз більше з землею і худобою, щораз віддалялася від матері, притягала до батька і старіла.
* * *
Коли пішло одного разу громом по селі, що настає війна, в хаті Жмутів, як і в інших, настав жах і замішання. Підуть хлопці? Обидва? Юзько й Янко? Миколу, може, лишать. І чи вернуться? Родичі чорніли з жури й жалю. Сама молодь пленталася мов затроєна, а дівчата плакали... Лиш Санда не плакала. Щось замкнулося в її душі й не допускало до плачу.