— Ая, ая, чого ні з сього ні з того в місто ходила,— заговорив Павло з-за плечей Юзька,— бо по масть могла й Санда відбігти.
— І я, мамо,— докинув Юзько, вдарившися п’ястуком у груди,— і я!
— Пішла, висиділася газдиня та й вернула з порожніми руками. Де закупна твої за те, що взяла з собою? Гм?
Павло підніс гудзувату палицю з-за плечей сина рівно вгору й опустив її. Він не любив сварки, Тепер він був змучений і голодний... І Юзько, той Юзько, котрого всі чогось найбільше любили, ліпше говорив за нього, та й... от уже й Микола вернувся в хату, хай вони з мамою борються. Він до тієї шкоди з міхом із кукурудзою якось не мав гострого серця, не лютився нею. Чи одне було, перебулося й минуло?..
— Я покажу, що купила за те, що взяла з собою,— кричала люто Зоя до чоловіка.— Я покажу, гадаєш, ні?
І, погнавшись у другу, так звану велику кімнату, вернула за хвилин кілька назад. Приступила до стола й вибрала з фартуха закупки, складаючи їх з гримотом за порядком.
— Тут плящинка рому для тата, тут одна булка, тут друга булка, нехай йому вийде на здоров’я... а тут батистова хусточка на голову для Санди, бо вона в мене одиначка, ось по краях як стежкою, з гратками, як її носить і органістиха з Б., а тут пачка, одна для Миколи, а друга для тебе, лайдаку, що серце моє підточуєш і фальшивий, як Юда... а тут... тут... зелена масть.
Юзько звернувся до брата:
— Ади, Миколо, мама нам по пачці купила в Ч., бо тут їх не можна дістати!.. Видиш, мой?
І він підніс Миколі одну пачку високо під ніс.
— Понюхай, мой, бо то чернівецька! Та нічого. Ліпше щось, як нічого.
І, засуваючи за широку свою парубоцьку барвну крайку, впхав її так глибоко, що спідсподу випала раптом якась друга. Він схилився і швидко сховав її за пазуху. Перед Зоїними очима се не заховалось, але вона вже мовчала. Юзько, котрого вона найбільше любила, був її найбільшим хатнім ворогом.
Про пропалий міх із кукурудзою перестали говорити. Газда Павло надармо силувався затвердлими від праці, неповоротними пальцями вибрати затківочку з плящини рому, що, мовби небесне об’явлення згоди й любові, опинилася в саму відповідну хвилю на столі між двома білими крамничними булками й усміхалася до нього.
Санда стояла мовчки й водила по всіх очима. Вона знала, що "знала і що гадала". Та одне було правда. Нащо було мамі бігти "на гвалт" до міста Ч. Вона, Санда, могла дістати ближче і в містечку С. зеленої масті. Могла, йдучи по неї, здибатися з Савкою, пару слів із ним поговорити, а так — мама все і всюди бороздить і її, Санди, не питає: "Як тобі, доню, в серці?" Мама тверда, як камінь, не вломиш, не впросиш. Та побачим... Савка хоч не говорить із нею часто, праця все їх обоїх займає, як у залізі сковує... але... але до зими далеко... Савка не уступає з її пам’яті. Мати не хотіла його для неї. Вона се сьогодні завважила. Мати хотіла для неї лише такого, що мав землю. А Савка був тільки добрий кушнір, і, хоч як люди давали йому роботу і славили його за неї, для неї він був нічим. І ще одне. Та й перший челядник коваля, що так само був їй милий, і так само був добрий робітник і їй прихильний — за ним усі сільські дівчата оглядалися, він був співак на все село (не поминаючи й Юзька),— але для її мами був также нічим. "Шкаралупи" — називала і його, і Савку. Такі, як один, так другий, потребували маєтку й жінки, що мусила б уміти читати й писати, а не лише підписуватись. Коли б вона, Санда, вийшла за того або за другого, він би маєток задержав, а її "нагнав би" назад мамі додому. А таких зятів вона не хоче знати. Те, що має Санді світ "зав’язати", ще надійде. Вона ще не двадцятилітня, а по двадцятьох вона, Санда, що — не віддасться? Го-го! Вона зятя з полем хоче, з полем таким, щоб давало стільки, щоб воно й "кожухи", й "ковалів" оплачувало, і "злодіїв" годувало й... "на боже" не забувало. От чого вона хоче. А Санда, що вона знає?
* * *
Пляшку з ромом одіткали, попили за порядком, не вийнявши й самої Зої, та й помовкли. Зоя, придивившися на всі боки пляшечці, чи багато відпито й на скільки разів могло Павлові стати ліків, заховала її у скриню, Юзько вийшов із хати, Микольцьо набив люльку, а наймолодший Янко подався до худоби й коней.
По вечері, котру Санда подала незабавки, пішов Микольцьо в село. Там проживала одна вбога родина, де були дві доньки... Старша Ганя, як її звали, й молодша — Єленка. До старшої Ганни Микольця вже давно тягнуло. Вона й до нього горнулася. Гарна була та Ганна. Висока, струнка ростом, вона майже переганяла його, мала великі карі очі, що з-під рівних темних брів, котрі звивались низенько над ними, дивились аж у саму душу. "Добром дивилася вона на кожного",— говорила про неї сільська молодіж, і ніхто з дівчат у танці не гуляв стільки, що вона. Тут одгуляє вона з одним, а там уже перебирає її другий. Аркана, наприклад, жодна не гуляла так гарно, як вона. Другі дівчата підкидають собою, мов у трясці, а вона метеликом хитається проти хлопців, танцюючи його, дарма що ростом висока.
На неї-то впало око Микольця. З нею найрадше гуляв він і розбалакував. Але се не часто траплялося йому. Частіше стояв він ізбоку і придивлявся, як гуляли з нею інші. Через батьків, а найбільше через матір, їх усіх трьох братів називали "поляками". А які-то з них були "поляки", коли вони й до церкви заходили, і всі свята святкували православні, й по-українськи говорили, й ноші іншої не знали, як українську. Ех! Скільки разів давались узнаки їм ті "поляки". Було яке весілля в селі в кого, збиралося парубоцтво відсвяткувати його, роблено приготування до всього, збиралися музики, то все потайки відбувалася нарада, котрого б то сим разом з "трьох Жмутів" набити, щоб не пхалися між них і не закручували дівчатам голови. "Нехай межи поляків ідуть і там собі польських багачок шукають, а не між нашими",— казали. З року на рік повторювалося те саме... І хоч би як чесно і спокійно поводилися, хоч як би їх убрання, українські сорочки були білі й гарно бережком на комірі, по рукавах та по полах широкими білими цирками пооздоблювані — вони все вважалися тут мов паріями й викликували несмак і невдоволення серед молодого, нежонатого громадянства. Між дівчатами велося навпаки. Хоч і знали вони, що парубоцтво по весіллях не було трьом Жмутам прихильне, їм все-таки підхлібляло, коли котрий із "трьох" брав їх у танець. Особливо Юзько. Він нікого й нічого не боявся. Сунув, де сунулися другі, брав, що брали другі, хоч потайки діставав не одного штовханця, що аж ребра через тиждень синіли,— він ішов. Тут усміхавсь усміхом, що ти б серце дав за нього, а там усміхався солодко й заразом немов ніж садив тим сміхом в душу — нічого з ним не вдієш. Се Юзько був, Юзько; а великого зла він "по правді" нікому не робив. Буйне православне парубоцтво вміло се так уладити, що як не сильніше, то бодай по п’ястукові мусило комусь із "поляків" дістатися. Поза тим наставав між ними мир, начеб нічого не було. Коли, було, стрічалися, здоровкались, і в роботі тут і там були помічні одні одним, і де б і не йшло про громадські справи, все йшли як один муж. Лише по весіллях не було вступу Жмутам, і женячка з красними багатими дівчатами їм не вдавалась. Туди Жмутам був вступ заборонений.