А ще більше вони, без найменшого сумніву виправдані, маючи на увазі тих, на яких ця інституція держиться. Комісарство, сексотство, обслужництво, охоронництво. До цих слово "їдять" навіть не личить, найкраще тут вже підходить "жеруть", сиріч обжираються. І яке диво. Тож диктатура, тож пролетаріяту. Маса завдань... І нема таких, щоб рука здригнулась.
Для прикладу візьмім випадок, що тут на днях стався. Ні з сього, ні з того, пару тузінів остовців, переважно дівчат, під охороною батальйонщиків, вигнано за дроти і сказано копати їм, метрів на двадцять довгу й зо три широку, яму. Що це, й для чого це? Огненний знак питання. В атмосфері дихнуло озоном страху.
Але в скорому часі, десь так до полудня, прийшла і сама відповідь. Вихадіть! Всім вихадіть! Навіть тій калічні Іванового бараку. І гуртуйся отам насупроти тієї ями. І дивись. І мовчи. І чекай. І як усе так чинно й масово встановилося, на шляху вбік Дрездена, появилось кілька вантажівок, щільно навантажених людом чоловічої статі. Пошарпані одяги, покривавлені лиця, пов'язані ззаду дротом руки. Було видно, що з тими хлопчиськами сталося, щось дуже прикре. Переважно молоді, переважно, здавалось, військові, переважно простоволосі, зі збитими на віхоть патлами.
Їх підвезли до самої ями, поставили вздовж, вийшов комендант Протасов, який зичним, різким голосом зачитав папір, що ті, над ямою, люди — вороги народу, зрадники родіни, вислужники Гітлера, тому їх покарано найвищою карою воєнного правосуддя — розстрілом.
Впала команда "плі", затріщали автомати, люди з пов'язаними руками, посипались до ями, а з-поза дротів дивились на це яких п'ять тисяч люду, яким сказали крикнути три рази ура і розійтись.
До вечора, на місці довгої ями, появилась довга грядка петунії, чорнобривців, гвоздик, а по кількох днях згодом, до того додано тесаний камінь, на якому значилось: "Савєтскім воїнам разстрєляним фашістами в январє 1945".
Тож то в таборі, невідомо якими радіо-аґенціями, ширено вістку, яка дійшла і до вух Івана Мороза, що тими "зрадниками родіни", числом двох сотень, були кавказці, члени військової організації "Свобідний Кавказ", які боролись за незалежність їх краю.
А вже наступного ранку, після ідилії з чорнобривцями, таборову площу знов заповнено людом і той самий Протасов, тим самим зичним тоном, сповістив, що від завтра, почне тут діяти спец-комісія, завданням якої є приспішити, всім тут присутнім, поворот на родіну. Почнуться особисті перевірки, і єдина при тому буде вимога — подавати про себе точні й правдиві дані, це бо єдина можливість злагіднити вашу вину перед родіною. Родіна, як добра мати, може багато зрозуміти, багато простити, але вона вимагає правди... Вірности... Відданости. Інакше, ремствуй на себе, від неї нічого не сховаєш, її око бачить наскрізь, її каральна десниця тяжка.
— Бачили ви, що з тими там сталося? — гримів Протасов і вказав рукою на квітник за дротами.
— Бачили! — відповіло на це кілька голосів.
— Чи вам це понятно?
— Понятно! — відповіло значно більше. — Хай живе наш друг, батько народів, геніяльний стратег, генералісімус Йосиф Віссаріонович Сталін! — Ура! Ура! Ура! — крикнула вся площа.
— Разойдісь! — востаннє прогримів Протасов і вся площа рухнула в розвал.
І справді, другого дня, чи краще цієї першої ночі, почались виклики. У білому будинку на другому поверсі засіла СМЕРШ, без скорочення — "смерть шпіонам", взагалі звичайна, та з косою смерть, втілена у кількох незграбних бюрократів, в розпорядження яких кинуто до ям тисячі молодих людей. Викликали одних за дня, інших за ночі, одні верталися, інші не верталися. На допитах вимагалось "правди", і не лишень за себе, але й за своїх ближніх. Це звалось "сипкою", і коли ти умудрився "сипнути" не менше п'ятьох інших, тебе звільняли від додаткових викликів, і твоє "діло" вважалося спеченим. Інакше ти проходив крізь шістнадцять "отдєлєній" чистки, для чого створено професію "сипкарів", вишколено фахівців "свідчення", вимуштровано експертів фабрикації вини, встановлено кодекс кари, при чому, звичайна праця на фабриці дитячих забавок нагороджувалась Сибіром, що значило "дарування вини", тож то "винуватих", виводилось за ночі тут же в лісок за табором, стрілялося в потилицю, вкидалося до ями і навіть не садилося чорнобривців.
Не було сумніву. Десниця родіни справді тверда. Іван Мороз, як тільки знаходив змогу, намагався про це думати... Але яка тут думка. Ти на краю безраддя... атмосфері насиченій зрадою. На ліжку з тобою інше живе тіло, яке не лишень смердить давно не митим брудом та є врожайним розсадником вошви, але також блискучим знаряддям "сипки", що Іван відчуває також кожним атомом свого немитого тіла.
Знищити тебе, знищити себе•— ідеал приречених. Іван лиш дивується, чому саме йому приходиться мати з цим діло... На якого чорта йому це кимсь приписано, що це за така дурна гра, при чому здавалося, що тут з ним особлива стежа, його одноліжник, кат би його стяв, заводить і заводить катеринку, то про се, то про те, а взагалі про щось гаряче, наприклад, про тих кавказців, що вони, як там не кажи, герої, змагались за свою незалежність, а Іван це слухає, слухає, а опісля й каже — Герої то вони герої, але ти замовчи, якщо не хоч, щоб я не побив твою морду.
О, ні, о, ні! Його не забули. Однієї отак півночі, коли Іван вихрапував свої трелі, його досить не чемно, штовхнули під бік. Ніякого здивовання. Його співложник робив це інколи також, але на цей раз... Громи й блискавки! Сам комендант табору... Весь той Протасов.
— Фамілія? •— почув Іван щось хрипле. Іван відповів. — Собірайсь! С вєщамі!
Те "собірайсь" і те "с вєщамі"... Сам комендант... Звучить грізно... Процедура гаряча. Але головне тут не дати волі нервам, найкраща ставка на спокій, виконання — поволі. Поволі вставати, поволі натягати взуття, поволі збирати барахло, ніяких зайвих звуків, виставка байдужости. Можна навіть недбайливо позіхнути і хрипло буркнути: — Пішли!
І йти також, мов би тобі це до смерти знане, мов би ти ціле своє життя так ходив... Порожня площа, мертві бараки, повний місяць, дві балухаті тіні, білий будинок, ліхтар при вході і другий поверх, вікна якого завішені чорною бібулою, мов би це ще з часів бомбардування. І ясно освітлена велика кімната з портретом Сталіна, у якій, мов би все плавало в гущі тютюнового диму.