— Але ж, лейтенанте! — зойкнула Віра. — Що ви, що ви? Жартуєте.
—•Ніякий жарт! йдемо до Ваймару й записуємось.
— І сім кілометрів далі до Бухенвальду.
— Хай! Хай! Бухенвальд.
— Але я не хочу знати ніякого Бухенвальду, — казала рішуче Віра. — Ніколи в них не вірила і не збираюсь страждати по них разом з віруючими, — спокійно, обережно говорила Віра загорнута у свою темінь.
Еріха це вразило, вперше, щось таке чує, міцно затягнувся димом цигарки, пружньо випустив дим, зроби кілька кроків. — Можливо... Можливо, — проговори він по хвилині роздуму. — Хочу вас розуміти. Ви думаєте... Хочете сказати, що їх розгри не варті жертви. Але мене вчили, що людина повинна мати переконання і з них боротися.
— Мене також вчили... Але те, що вони зробили з моїм батьком — ніякі переконання. Це звичайний садизм. Не збираюся за щось таке гинути в Бухенвальді — казала Віра.
— Або замерзати під Сталіградом, — продовжував цю думку Еріх.
Віру це вражало, ще ось недавно він рвався там замерзнути, що власне сталося? Хотіла спитати, але не наважувалась. Намагалась знайти виправдання. — Я, — казала вона, — дитина зла. Я жила і живу з ласки долі, на краєчку життя. Тому я для вас не ідеал. Ви, що інше.
— Знаєте що? — казав Еріх приниженим, змовницьким тоном, ніби він збирався відкривати якусь таємницю. — За останні ті кілька днів, я передумав все своє життя. І прийшов до переконання, що жив я облудою. Мені стало соромно. Мені набили морду на чужих заморожених полях, як останньому злодієві, пійманому у чужій комор і мене за це роблять героєм. Ми з'їхали з глузду. Дев'яносто мільйонів божевільних... З назвою Третій Райх.— Еріх це майже викрикнув.
— Лейтенанте, — почала було Віра, але Еріх перебив її з місця:
— Не кличте мене цим огидним титулом. Я ніякий лейтенант! Я людина. І звуть мене Еріх!
— Еріху! Ви направду божевільний, — казала спокійно Віра. — Не забувайте, що ви все таки лейтенант. Чи вам конче аж так захотілося Бухенвальду. Мені іноді здається, що нам покривдженим слід шукати іншого виходу з нашого безсилля, ніж звичайний бунт.
— Ага! Ага! Бачу! Коритися! Масами! Йти й вмирати! Рачки під кулемети! — кричав Еріх.
— Еріху! Ви розбудите дім. Схаменіться! — казала далі спокійно Віра.
Еріх намагався схаменутися, шукав місця куди б викинути викурену цигарку, не знайшов і сховав недопалок до кишені.
— Спалите кишеню, — зауважила на це Віра. — Викиньте ось туди в кут, — казала вона.
Еріх не відповів, цигарка була згашена. — Так що ви мені радите? — спитав він по хвилі.
— Нічого не раджу, йдіть спати. Поговоримо іншим разом. Або краще — залишмо. Бавитесь з динамітом. Хочете весь цей ваш тисячелітній дім зірвати в повітря?
Еріх відійшов слухняно не прощаючись і було видно, що він вернеться. Віра насторожена, вона не належить до піддайних, її не взяти зойками, вона виросла в боротьбі пристрастей, в гущі тваринних інстинктів.
Але той муж, той лицар, той ображений воїн найсильнішої армії світу понятий ідеєю вирвати її і себе з цього маразму і втекти. Мов з пожежі. Це його полонило. Він не спав... Він не їв... Він блукав. Де вона та і він, носив за неї воду, кормив свиней, просиджував у її комірці до третіх півнів, говорили до втоми і все щось, що відкривало їх одно перед одним, що їх зближало, він починав знати її до подробиць, так само, як і вона його.
— Це, Віро, — казав він, — доля. Тебе привезли сюди в кайданах. Для мене. І ти не втечеш. У мене он 7,65 Вальтер, він знає мене, а я його, як щось до чогось, він на поможе. Зрозуміла?
Вона лиш заперечливо, з невинною посмішкою, похитувала головою, а він мав справді вигляд, якому може помогти лиш 7,65 Вальтер, весь будинок ним тероризований, лиш спробуй перечити, батько мовчав, мати плакала, Емма сердилась, Матільда стогнала. Чутки про це продісталися крізь мури подвір'я на зовні, Віра не з'являлась на вулиці, там мови і мови, Гільда, казали, б'є гістерику, а Нюрка шкірила свої великі зуби, блискала дивилцями і вирікала театрально; — Так тому стерві і треба. Знай наших. На її місці, я б заставила його рачки лазити, а там на смітник. Але ж Віра... Звісно. Інтелігентка.
Но, но, но! Віра, далебі, не з тих, щоб таким бавитись, той божевільний кажіть-некажіть, а незвичне явищ і він їй близький, така безодня чуття і воно справжнє, вона це знає і нема ради. І сприймає вона це з болем серця, довкруги тривоги, засідки, міни, а до того лист з дому, батько поправився і рветься її відвідати. Люди добрі — рятуйте! Як його сказати, що це небезпека. Як огню боялась його приїзду.
А одного разу, коли Еріха якось не було вдома, д Віри потихеньку вступив Ганс та почав свій акафест. Щ вони, мовляв, думають? То ж вони мусять знати... То дорослі... То ж це ніякий жарт. А Віра тоді в плач. старий, забув усі свої господарські достойності, обняв ї кістлявою рукою і мурмотів батьківським тоном: — Но, но, но. Не треба, дитино. Ми тобі нічого злого не бажаємо. Лишень якось би хотілось... Ти ж знаєш, як то у нас. Майн Ґот, майн Ґот! До чого ми дожили.
— Повірте, я нічим не спричинилася, щ,об таке сталося, — хлипала Віра.
— Я знаю, я знаю... Це був він. Надивився, наболів, втомився, зневірився. Він хворий. Він тяжко хворий. Найкраще було б заждати.
Так то воно так... Заждати. Віра з цим годиться. Але як з Еріхом? То ж хіба не бачите. Він Verrückt, — казала Емма. Приходить довга, до другої години ночі, розпачлива виміна думок, монологи й діялоги чергуються довгими серіями і в наслідку Еріх годиться. Він розуміє. Нема куди далі. Найкращий вихід — відійти. І знов так фронт. Це така піч огню геєнного, де топляться найтвердіші суперечності. Вдався знов до лікаря, той обмацав його зверху до низу і вислід той самий; чекати до весни. Тоді Еріх — до уряду військового. Там, мовляв, фронт, ллється кров його товаришів, а він ось тут розтринькує час.
— Добре, розуміємо, оцінюємо, але що каже лікар?
— Каже чекати весни.
— Отже — чекати весни. До побачення. Бажаємо швидкого видужання.
А це значить назад до комірки Віри. Просиджували зачумлено, мов двоє марцьових котів, до пізньої ночі, нічого не мінялося, тільки одного вечора, в кінці січня, а чи може на початку лютого, Еріх, як звичайно зайшов до Віри, але не, як звичайно, присів на малому стільці біля столика, а відійшов до кута в тінь, присів на дзиґлику і вистогнав: — Скінчилося!