Але Іван має тут ще одну справу. Віра. Вона там десь в розпорядженню цих ясних, точних людей. Чи не можна б щось з цим зарадити? Фон Носке і це вислухав, не сказав нічого, лишень радив звернутися до герр ґебітскомісара, обіцяв навіть протекцію. Каже, прийти завтра.
Іван обнадієний... Ба! Окрилений. Він піднесений, він плянує, йому не спиться. Другого дня, рано-порану, він вже в черзі ґебітскомісаріяту. Його приймають, кажуть сідати, слухають. Так. Комісар вже знає, герр ґебітсляндвірт його інформував. На жаль, звільнити його дочку вони не в стані, цим відають уряди там, в Райху, але відвідати її можна. Варто спробувати... І щось, можливо, зробити вже там на місці. Вони можуть йому помогти.
Дуже добре. Заковика лиш з пашпортом. Іван має тільки пім'ятий папірчик з табору полонених, виставлений на Іван Боровик. Все, що було на Іван Мороз, він знищив. Вояк, рядовик, сорок два роки, родом з Канева, колгоспник, мобілізований. Його вік не годиться з його виглядом, але це ж були роки. Число їх подвійно, потрійно. Добре. Згода. Іванові виставляють посвідку з відтиском пальців на ім'я Боровик... До того додається перепустка —• зелений папірчик Durchlasschein. Einmal und zurück. До Райху. На три місяці.
Дуже чемні, дуже зрозумілі люди. Европейці, Іван не звиклий захоплюватись, але з цим не справишся. Побачити Вірочку, а може навіть вирвати з того ясиру. Пригадується, колись давно на сцені "Маруся Богуславка", — мати, яка йшла боса через весь степ до самої Туреччини визволяти дочку "з неволі бусурменської". Часи повторяються. Іван негайно збирається, його благословляють, слізно проводять, така незвична дорога. На захід. Везе Вірочці дарунки від мами, від бабці, від діда... В Европу. Колись про таке читалось хіба в романах — Карлсбад, Баден-Баден, Рів'єра. Призначення Івана — Ваймар. Коли ґебітскомісар власноручно передавав Іванові перепустку, він запитав; — Чи ви знаєте, що це таке Ваймар. — Це нагадувало запит Гоголя, чи ви знаєте Миргород? Але Іван вже давно не мав контактів з такими поняттями, том відповів заперечливо.
— У Ваймарі покояться тлінні рештки Ґете й Шіллера, —— повчальним тоном зазначив комісар. О! Цікаво! Про Ґете й Шіллера Іван чув... Ще з двоклясового училища. Варто там побувати... Їхати звичайним потягом... Добровільно. Не сьогодні — завтра побачити Вірочку. Сентимент великої сили. В його уяві вона все ще та дівчинка, яка прощалась з ним шість років тому у Ухт-Печорську. Пригода нечувана. До найближчої залізничної станції Миронівка кілометрів п'ятнадцять... Йшов пішки... На станції пригадав, що це те саме місце, звідки від'їжджав дванадцять років тому до Києва і вернувся з того аж тепер. Але то було тоді. З людиною поводились, як з падлом. Тепер це не той напрям, не той потяг, не ті люди, не та мова, не той вигляд. Deutsche Reichsbahn — Ясинувата-Варшава-Берлін, але путь Іванова — ВіденьЛяйпціґ, пересядка Здолбунів. Довга, не легка, незнана дорога, зимова пора. Тож Іван вперше в тому напрямку їде — Львів, Краків, ще за Першої світової війни чулись ці назви, але потім забулися, бо лежали за обсягом його геополітики. У вагоні тісно, незручно, біля нього військові, незвична мова, дим тютюну. Байдуже, все байдуже. Для Івана це люксус, а до того ж війна. Їхалось і їхалось... Пересідалось і знов їхалось. День і ніч їхалось. Миналось зупинки з яких Іван затямив лишень Львів і Перемишль і на другий день під полудню доїхалось до Кракова.
І тут все те сталося. Границя Райху. Гостра перевірка. Ес-еси. Іванова посвідка з відтиском пальців цілковито ігнорується, йому кажуть вийти з потягу, його ведуть до переходового табору... Далі це лиш кошмар... Краще б його не згадувати. По тижневі часу Іван опинився в місцевості Ґрузбах, що на річці Ляа, поблизу міст Люнденбург, вісімдесять кілометрів на північ від Відня. На його зачовганій ватянці виразно й глумливо красується "Ост".
Іван бачив види й краєвиди на земній кулі, але ц щось нове, дозвольте в тому розібратися, це був шок, з яким не легко прийти до ладу, навіть коли взяти на увагу божевілля доби і повне знецінення моральних вартостей, то його пригода переходила межі всіх понять. Бридка, брудна, безглузда гра з огнем, в якій голові могло це зродитися? В тому чулася надміра відчаю смертельно хорого, хапання за бритву на краю прірви.
Отже Іван "Ост", його власниця пані Раух, вдова п полковникові, що загинув в африканській кампанії маршала Роммеля — поставна, статочна в траурі... Коли їй привезли того велетня, вона розгубилася... У неї поле, виноградник, машини, стайня, короварня, брак робочої сили, просила дати їй якогось полоненого, але цей солідний, літній чолов'яга, вже самим виглядом, до цього не надається. А ще коли довідалась хто він, звідки він і як сюди потрапив, вона отетеріла. Ходила до урядів, щоб його звільнили, дали когось іншого, але їй скрізь сказали, що звільнити його не можуть, хіба можуть дати їй іншого, а цього передадуть деінде.
Не було ради, Іван воліє лишитися, та його пані має людські прикмети, у неї, наприклад, приміщення для наймита отам побіля стайні, але Іван дістає комірку на мансарді головного дому з краєвидом гідним пензля художника. Ще одна несподіванка. Там ті ес-еси, людолови, "Ост", тут люди і щось, як вдома, пригадується хутір, атмосфера мирности, пані Равхова з ним радиться, з нього вилазить господар, біля нього двоє дівчат, хлопець з літерою П на грудях, що значило, що він з Польщі, дві пари коней, шість корів, тузін свиней, погріб вина, повно машинерії. Іван проясняється, входить в ролю, помалу-помалу і він при кермі діла. Це зменшує гіркоту його становища, з'являється зацікавлення, пише листи Вірі, Мар'яні шле дарунок, щось з матерії, що біля неї та важилось на вагу золота.
І помітно поправляється, приходить до здоров'я... Добрий харч, чисте повітря, нормальна робота, нормальний сон... Нема то лиха без добра... Що лиш може турбувати — його "Ост". Так, Іване Григоровичу! Ти все таки раб. Не ,,ворог народу", не каторжанин Ухт-Печорська, ти лиш, на двох ногах, худобина... Добре кормлена, бо в добрих, практичних руках. Іван сам раціональна, ділова істота, філософія явищ не його домена і ця нова його ситуація для нього не збагнута, так само, я він не розумів, чому його викинули з його власної хати, так само він не знає, чому дали йому ту пляму "Ост";поява такого, десь, колись, Карла Маркса, або такого ось Гітлера, для нього терра інкогніта. Явища постають самі від себе, найкраще про це не думати, а лиш шукати виходу. За все своє життя, він, здається, не надавав значення слову історія, що її колись, як докучливий предмет, викладав в його школі, покійний Афоноген Левицький. Він міг виконувати якусь функцію, навіть історичну, але це була лиш функція. Ніяка історія. Це таке ж зайве поняття, як скажемо, поняття херувімів та серафімів, то й менше, бо це бодай якась фантазія, а там лиш абстракція, порожнеча суті.